Тритфілд подкаст #1: Надія Назарчук. Про початок материнства, бейбіблюз та сумніви в собі

Ілля: Всім привіт. Це пілотний випуск подкасту платформи Тритфілд. Оскільки платформа займається ментальним здоров'ям, то і подкаст присвячений цій темі. Наскільки цей випуск не підготовлений, настільки він відповідає творчому духу нашої команди та самому поняттю «пілотний проєкт».

Ми давно хотіли створити формат живого спілкування з терапевтами, бо це логічний розвиток нашого контенту. Ще до повномасштабної війни ми робили відео зі спеціалістами, але тоді монтували їх як монолітні відповіді. Тепер ми нарешті прийшли до можливості говорити вживу, в онлайн-форматі.

Я радий вітати тебе, Надіє. Надія Назарчук — наша колега з платформи Тритфілд.

Тут зроблю ремарку: для нас це спосіб етично рекламувати колег. Ми дотримуємося концепції, що спеціалісти мають слідувати етичному кодексу, який обмежує способи самореклами. Тому прямий діалог на платформі — це прозорий шлях. Такий формат знайомства зі світоглядом та експертизою фахівця не є маніпулятивним маркетингом; він дозволяє людині свідомо обрати свого терапевта.

Мене звати Ілля Полудьонний, я співзасновник Тритфілд і діючий психотерапевт.

Для мене цей проєкт — про творчість. Я давно займався подкастами і зараз «струшую пил» з цього досвіду. Надіє, радий тебе бачити, класно виглядаєш! Сьогодні 16 березня 2026 року, ранок видався нетиповим через обстріл, ми навіть трохи перенесли запис. Як ти після всього цього?

Надія: Знаєш, я думала про те, як я. Якщо для Повітряних сил це був нетиповий обстріл, то для мене, як для мами, що живе в Києві, це такий собі «типовий мамський ранок». Обстріл, у дитини лізуть зуби, вона температурить, я намагаюся її вкласти, за вікном канонада звуків... Такий от «прекрасний» ранок. Для материнства в Україні зараз це, на жаль, типова картина.

Ілля: Так, варто зазначити, що темою сьогоднішньої розмови буде досвід раннього материнства. Ми домовилися обговорити і період вагітності, і вплив усього цього біологічного та психологічного процесу на ментальне здоров'я жінки. Оскільки це пілотний випуск, ми вирішили: у нас народжується проєкт, у тебе народилася дитина — чому б не об'єднати ці теми?

Насправді питанню вагітності під час повномасштабної війни приділяють не так багато уваги в публічній сфері. Ті, кого це стосується безпосередньо, шукають інформацію про вплив фону війни, але в широкому просторі професійних розмов про це мало.

Надія: Я б додала, що мало не самої інформації, а саме реального досвіду. Соціальні мережі транслюють картинку ідеального материнства: мама, яка о сьомій ранку вже зварила каву, позаймалася з дитиною, у неї ідеальна квартира і щасливий чоловік. За такою картинкою є куди піти, але дуже мало простору для справжнього досвіду, де є війна, втома і речі, про які в соціумі говорити не прийнято. Я хочу показувати різну картинку: буває по-різному, і це нормально.

Ілля: Мені треба звикати до ролі модератора. Надія Назарчук — гештальт-терапевтка. Розкажи трохи про свій професійний бекграунд, але без офіційного «фасаду», живою мовою. Твоє перше питання до мене було: «Чи можна матюкатися?». Ми ж про дітей говоримо, тому… (сміється). У нас живий стиль, тому розповідай, як є.

Надія: Так, я гештальт-терапевтка, живу в Києві, зараз проходжу навчання на супервізора. Паралельно здобуваю «чорний пояс» із тайм-менеджменту: намагаюся поєднати життя, немовля і роботу, бо вже потроху повертаюся до консультацій. Хочеться поєднати це так, щоб не «від’їхала кукуха». До декрету я вела групові проєкти, зараз вони на паузі через брак часу, але сподіваюся повернутися до них. Працюю з дорослими в індивідуальній терапії. Люблю живе спілкування, хоча життя змусило перейти в онлайн. Розвиваюся в різних форматах.

Ілля: Супер, нарешті познайомилися. Не стежу, скільки триває запис, — це в моєму стилі, преконтакт трохи проскочили. Але сподіваюся, людям буде цікаво побути з нами в цьому процесі налаштування, сповільнення та відновлення ритуалів знайомства. Це дуже життєво. Наш концепт — без монтажу і підготовки, як воно є.

Розкажи, як ти взагалі наважилася на дитину під час війни? Це складне питання, але воно важливе. Багато хто дивиться на це через екзистенційну призму: «Навіщо приводити нове життя в цей шалений, страшний і нестабільний світ?». Як це бажання народжується всередині, щоб потім хтось народився з тебе?

Надія: Я думала про те, що ідеального часу для народження дитини в нашому світі просто не існує. Якщо поглянути на розвиток людства, завжди були війни, катаклізми, кризи, хвороби чи втрати роботи. Взяти хоча б останнє десятиліття з ковідом. Тому «того самого» моменту чекати марно.

Це перша ремарка. А щодо екзистенційного аспекту, який ти підняв: у моєму випадку саме війна загострила ці питання. Де я? Навіщо я тут? Що я хочу залишити після себе? Яке в мене життя і чи подобається воно мені? Відповідаючи собі на це, я зрозуміла, що маю всередині багато того, чим можу поділитися. Життя непередбачуване, смерть близько, і мені захотілося зробити свій внесок в еволюцію — залишити щось, щоб світ продовжував існувати у гарному сенсі цього слова.

Ілля: Саме народження чогось, зокрема дітей — це акт нарцисизму, але в здоровому значенні. Коли ми говоримо про нарцисизм, варто пам'ятати, що це природна річ. Ми вирішуємо продовжити себе. Можна казати про біологічні інстинкти, я тут не експерт, але на психологічному рівні це вибір: що я хочу залишити після себе.

Звісно, це може бути як у Тайвіна Ланністера — розбудова імперії, а може бути щось значно приземленіше.

Надія: У мене якраз мікс екзистенційного та нарцисичного. Коли я пройшла етап питань про продовження роду, то замислилася про реальність: я побудувала стабільну практику, налагодила фінансові питання, розібралася зі здоров'ям, у мене стабільний шлюб. Все «устаканилося».

І тут я подумала: а чому б не додати драйву, якщо я вже навчилася давати раду іншим сферам? В якийсь момент мені стало ніби нудно, і я вирішила кинути собі виклик: як це — бути мамою і вписати материнство в це налагоджене життя? Це було усвідомлене рішення, бо певні сфери були вже настільки засетаплені, що я могла за них не хвилюватися. Хоча зараз здається, що викликів мені й так вистачало, але я обрала ще один.

Ілля: І як, вдалося додати драйву? З огляду на твоє запитання про матюки, здається, що так.

Надія: О так, «чорний пояс» уже близько! Я вчуся поєднувати непоєднуване. Челендж класний, єдине — мене не попередили, що він постійний. Це не робота, де можна піти у сабатікал або поїхати в гори. Тут ти 24/7 без вихідних і назавжди. Я нікого не лякаю, просто констатую.

Ілля: Ти не дуже «продаєш» батьківство (сміється). Це перегукується з тим, що ти казала про «успішний успіх» у материнстві. Я хоч і чоловік, але чую про це багато. Величезна кількість контенту — часто відверто нарцисичного — створюється просто заради комерції. І все зовсім не так, як виглядає у глянцевому Instagram.

Надія: О, в декреті я освоїла Threads. Там зручно: немає рілсів, які раптово вмикаються, тільки текст, який легко читати, поки годуєш чи вкладаєш дитину. Там у стрічці багато різного «мамського». Нещодавно бачила смішний пост про ідеальне материнство, де в коментарях написали: «Тут такого не люблять, тікай». І це правда. Ідеальна мама з кавою, у якої все «вилизано» — це часто ілюзія.

Жінкам зараз дуже потрібна валідація їхнього реального стану серед інших жінок. Тема материнства нерозривно пов'язана з ініціацією у жіночому світі. І часто виникає гра у «правильну» чи «кращу» маму: мовляв, як можна бути в декреті зачуханою, я от завжди красуня. Якщо жінка не отримала підтримки у власній родині від мами, вона йде до інших жінок, щоб почути: «Блін, це нормально — бути втомленою і не мити голову тиждень. Не всі мають бути суперкласними».

Ця історія про оцінювання починається ще в пологовому, коли тебе запитують: «А ти сама народила чи не сама?». Поки я не народила, я не розуміла, наскільки цей концепт «сама — не сама» може дратувати.

Ілля: Перепрошую, а що взагалі означає «сама — не сама»?

Надія: Мені теж спочатку було незрозуміло. Виявляється, у народному трактуванні «сама» — це ледь не в полі біля снопа, а потім одразу жати пшеницю. У сучасному контексті «сама» — це без епідуральної анестезії, без кесаревого розтину чи будь-якого втручання. Хоча фізіологічно жінка в будь-якому разі народжує сама, але психологічно навколо неї цілий «хоровод»: лікарі, партнери, фотографи, відеографи...

Ілля: Фотографи та відеографи? Ну так, 21 століття, треба ж зафіксувати послідовність подій.

Надія: Я помічала певне знецінення: якщо ти не народила «сама» (наприклад, була епідуральна анестезія), то ніби не так сильно страждала, не «вистраждала» цю дитину. А якщо «сама» — це вже майже звання «мами-героїні». Мене це дратувало, я не розуміла цього підходу. Найдивніше, що таке знецінення йшло саме від жінок.

Чоловіки взагалі не запитують, як саме ти народила. А от від жінок часто можна почути: «Я народила сама, привітайте мене». Мені шкода, що досвід знецінюється і перетворюється на гру «хто більше вистраждав», навіть якщо потуги тривали 15 годин.

Ілля: Це схоже на дефіцит здорової ініціації та відокремленість на рівні жіночої ідентичності. Виходить, якщо я народила «сама», то належу до касти жінок, які справді мають право називатися жінками?

Надія: Думаю, тут є історичний контекст. Через велику кількість воєн наші жінки стали дуже сильними: самі народжували, самі виховували, самі на ноги піднімали. Від старшого покоління часто можна почути: «Всі народжували — і ти народиш», «Вагітним з пологового ще ніхто не виходив». Такі собі «заспокійливі» фрази.

Йде трансляція нормалізації страждань. Хочеться сказати прямо: нам багато брехали, не кажучи, як це насправді складно — і вагітність, і пологи, і материнство. Мені мама про це сказала вже після моїх пологів. Я здивувалася: чому ж ніхто не попередив раніше? Це історія про мазохізм: ти «класна мама», тільки якщо пройшла через страждання, як твоя мати, і обов'язково без допомоги чи няньок. Якщо ж у тебе є допомога — це ніби соромно, ти стаєш «несправжньою» мамою. В нашій культурі звичніше все тягнути на собі.

Ілля: Природа мазохізму все одно криється у задоволенні. Коли я роблю собі боляче, я отримую специфічне задоволення, бо не можу виразити агресію назовні. В контексті війни, коли жінки залишаються самі, куди їм діти цю агресію? Чоловік на фронті, за нього страшно — його не «вкусиш». Куди спрямувати злість на несправедливість та навантаження?

Цей культ сили нагадує мені всесвіт фільму «Хижак»: твій статус залежить від того, наскільки ти невразливий. Хто може вивезти все сам і не потребує допомоги — той найкрутіший у племені. Автономність стає умовою виживання групи.

Надія: Це стає і умовою ініціації. Більшість жінок (мами, бабусі) проходили досвід через нормалізацію страждання. Щоб бути прийнятою «своїми жінками», ти маєш відповідати їхньому досвіду. Але є й інша, менша група людей у соцмережах, для яких нормально просити про допомогу і говорити, що це складно.

Проблема в тому, що спершу ми всі йдемо за прийняттям до мам. А мама каже: «Чого ти плачеш? Я взагалі ночами не спала, а ти була складною дитиною». І куди тоді подіти свою втому чи сльози? Замість підтримки ти отримуєш оцінку. Жінці доводиться контейнувати величезну кількість і своїх, і дитячих переживань самотужки.

Ілля: Це звучить дуже сумно. Виходить, треба не просто страждати, а страждати мовчки. Якщо ти кажеш, що тобі важко — ти не прийнята в «касту нормальних сильних жінок». Це культ автономності, який зараз підкріплюється ще й реаліями повномасштабної війни.

Надія: Я хочу згадати Дональда Віннікотта. У нього є чудова стаття «Ненависть у контрпереносі», де він наводить приклад ненависті матері до своєї дитини. Це супернепопулярна тема. Як можна ненавидіти цей «комочок щастя»? Але він описував, що мама може відчувати злість і навіть ненависть через болючі пологи, важку вагітність і те, як кардинально змінюється її життя.

Перший рік мама функціонує на виснаження, часто ще немає того глибокого емоційного зв'язку, який з’явиться пізніше. Це інстинктивне, функціональне обслуговування. Віннікотт навіть згадував про фізичний біль, наприклад, коли дитина кусає груди.

Ілля: Я теж цитував цю статтю. Він описував, що ця злість все одно має кудись подітися за законом збереження енергії. І часто вона виливається у колискові. Ми пояснимо аудиторії: багато колискових мають досить агресивний сюжет. Ти начебто вкладаєш дитину спати, але співаєш про «сірого вовчка», який прийде і вкусить за бочок, якщо вона не засне.

Надія: Так, у цьому і є складність — як витримати ненависть до дитини і не вилити її на неї всю. Бо якщо зовсім не давати виходу злості та втомі, з’являється мазохізм: доводиться затримувати в собі колосальну кількість енергії.

Агресію потрібно видавати дитині, але в «перетравленому» вигляді. Наприклад, я кажу своїй малій: «Я тебе люблю, але ти мене зараз дуже дратуєш». У нас зараз період прикорму, і коли вона розмазує їжу, мене це сильно виводить. Тому я пояснюю: «Люблю, але так робити не треба».

Готуючись до нашої зустрічі, я думала: куди я дівала свою втому та злість? Виявилося, я несвідомо, але дуже влучно сублімувала ці емоції. Після народження дитини я почала дивитися серіали та читати книги, і так склалося, що сюжет часто був пов’язаний із дитячою смертю чи розслідуваннями злочинів проти дітей. Логічно, що маючи немовля, я мала б цього лякатися. Але в моїй історії це стало каналом для скидання напруги. Я виплескувала агресію через співпереживання героям, і завдяки цьому не приносила ці емоції своїй дитині.

Ілля: Це звучить дуже глибоко. Я бачу жінку, яка достатньою мірою приймає свою агресію. Здоровий психічний процес — це якраз інтеграція своєї тіньової сторони, усвідомленість і можливість обирати форму для вираження афекту.

Люди, які нас слухають, можуть подумати: «Боже, це якась патологія!». Але погана новина в тому, що якщо ігнорувати цей об'єм агресії, він рано чи пізно прорветься у вигляді неконтрольованих афективних дій. Це може бути як насильство щодо дитини, так і автоагресія — коли мама не може зашкодити малюку, тому починає різати себе або доходить до суїцидальних намірів. Це дуже серйозні речі.

Те, що ми зараз говоримо про це відкрито, — це акт свободи і прояв усвідомленості. Я хочу підтримати тебе і кожну жінку, яка це слухає: ваші почуття «окей». Досвід материнства часто вимагає інтеграції таких складних емоцій.

Надія: Дякую. Я б хотіла перейти до тем бейбіблюзу та післяпологової депресії, щоб пояснити, що відбувається з жінкою після пологів.

Ілля: Коли ми вперше домовлялися про тему, ти сказала: «Бейбіблюз». Назва звучить майже весело, але контекст там зовсім не смішний.

Надія: Так. До речі, я згадала відео з Threads, яке мене вразило. Там була прихована камера в квартирі: жінка заколисувала немовля в манежі, а потім у якийсь момент поклала дитину на підлогу і почала щосили бити руками по підлозі й кричати. У мене колосальна повага до цієї жінки: вона знайшла спосіб виплеснути напругу не на дитину, а поруч.

Я теж могла скрикнути від втоми, але я підтримувала себе думкою: «Я кричу не на дитину, я кричу в простір, щоб витримати цей стан і не нашкодити їй». Це історія про те, як ми вчимося жити з новою людиною. Нам дали когось, кого ми не знаємо, хто не знає нас, і нам треба якось уживатися.

Щодо бейбіблюзу — я раніше про це не чула, це поняття прийшло до нас із західної психології. Це тимчасовий емоційний стан, який виникає раптово на 2–5 день після пологів і триває близько двох тижнів. Це різкі перепади настрою, смуток і плаксивість. Але плаксивість не від розчулення, а від усвідомлення, що життя безповоротно змінилося.

Ти не знаєш, як поводитися з першою дитиною: їй холодно чи жарко? Щось болить? Додай сюди недоспані ночі та відсутність нормальної їжі. Це стан, який переживають 50–80% жінок. Я теж два тижні просто лежала і ридала. Будь-яка дрібниця — холодна кава чи сніданок, який не встигла зробити, — сприймалася як катастрофа. А потім це так само раптово закінчилося. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла: кава все ще холодна, але я вже можу просто підігріти її в мікрохвильовці без сліз.

І ще важливо: не всіх одразу накриває «окситоцинова любов». Це нормально, якщо «сюсі-мусі» не з'являються в перший же день. Багато жінок щиро зізнаються, що відчули ту саму всеосяжну любов через два тижні, місяць або навіть два. До цього був лише період виживання і трешу. Коли жінку питають: «Чого ти не обіймаєш дитину, ти що, її не любиш?», це дуже ранить. Вона любить, просто зараз у неї немає на це ресурсу.

Ілля: У суспільстві популярний міф: народилася дитина — і мама на крилах окситоцинової любові вилітає з пологового, а на другий день уже скаче, як гірська лань, вирішуючи всі питання.

Надія: Буває й інша історія: пологи були складними, жінка ледве ковиляє з пологового, а потім два тижні лежить удома і плаче. Здавалося б, треба дитину обіймати й цілувати, а тут — лише сльози. І це теж норма.

Ілля: Цей образ «невразливості» тягнеться сторіччями, але й у сучасному світі він добре «продається». Коли я думаю про інфо-бульбашку материнства — усі ці блоги та курси «щасливого материнства» — я розумію, що аудиторія купує там надію. Надію на те, що можна отримати задоволення від дитини, зовсім не страждаючи.

Надія: Люди купують ігнорування реальності та картинку ідеального життя. Жінка в декреті дивиться Instagram «ідеальної мами» і думає, що її власне життя якесь неправильне. При цьому за кадром ніхто не бачить кількості нянь та допоміжного персоналу, які є у цих блогерів.

Коли я народила, я добре почистила свій Instagram — просто відписалася від усіх ідеальних історій. Зрозуміла, що вони втягують мене у величезну провину. Коли я навчалася на гештальт-терапевтку, тренерка жартувала, що мамі в пологовому разом із дитиною «видають» провину. Тепер я можу додати: у нас є державна програма «Пакунок малюка» з речами, але є і невидимий пакунок для мами. Туди входять сором, провина і високий рівень тривоги. І з цим «соціальним пакетом» та дитиною на руках ви виходите у світ. А коли в цей момент хтось підходить і питає: «А чого? Ти що, її не любиш, таку малесеньку?», хочеться просто всіх розігнати й сказати: «Камон, нас тут і так забагато всередині!».

Ілля: Важливо валідувати обидва боки. Нормально, коли жінка почувається щасливою, і в неї все налагоджено — неважливо, завдяки везінню чи зусиллям. Але так само нормально переживати те, що описуєш ти: коли досвід зовсім не солодкий, а навпаки — важкий, ізольований і самотній.

Я хоч і не маю дітей, але у роботі часто супроводжую цей досвід. Я намагаюся донести, наскільки важливо з самого початку вибудовувати бекграунд допомоги, щоб це стало нормою. Бо в практиці я постійно бачу одне й те саме: «Якщо я злюся — я не ок», «Якщо я не переживаю це гідно — я не ок».

Надія: Так, провина і сором з’являються постійно. У нас є няня, і інколи я ловлю себе на соромі за те, що можу віддати дитину і працювати чи займатися своїми справами. Особливо коли думаю про жінок, які виховують дітей самі, бо чоловік на фронті, або через фінансові труднощі. Бажання знизити навантаження — абсолютно природне і здорове, але ми все одно прокручуємо в голові «провину вцілілого».

Жінкам у стані бейбіблюзу дуже важливо просити про допомогу всіх: чоловіка, родичів, сусідів, подруг. Будь-кого, хто може на годину забрати дитину. І важливо про це говорити, але саме з тими, хто зараз у такому ж стані. Материнська пам’ять на недоспані ночі дуже коротка. Якщо ви жалієтеся подрузі, чиїй дитині вже 10 років, вона може щиро не пам’ятати того трешу і відповісти: «Та ладно, всі через це проходили».

Потрібно шукати синхронний досвід. Тому я й агітую за Threads — там багато жінок, які щойно народили або от-от збираються, тих, хто зараз проходить через те саме, у кого пам’ять ще свіжа.

Ілля: Це чудова порада для будь-якої сфери. Пошук гомогенного, однорідного середовища — це запорука успіху. Коли людина шукає підтримки у нерелевантному середовищі, це закінчується самотністю або погіршенням стану. Людина з десятирічною дитиною може підтримати надією, що «все мине», але вона не зможе розділити твій біль тут і зараз, бо її емоційний заряд уже інший.

Надія: Еволюційно ми так влаштовані, що біль після пологів та складні перші місяці швидко забуваються — інакше б люди просто не розмножувалися.

Ще я думала про те, що материнство — це стан, коли жінка одночасно і сама, і не сама. Фізично вона ніколи не сама: дитина приклеєна до неї, особливо в перші три місяці, які називають «четвертим триместром» або періодом доношування. Ви разом їсте, спите і живете.

Фізично ти ніби не сама, але емоційно — часто у повній ізоляції. У чоловіка інша історія: він на роботі, у нього інші досвіди та переживання. Багато хто дивується: «Як можна почуватися самотньою в материнстві?». А ось так. Коли поруч хтось є фізично, але емоційно тобі неймовірно складно знайти того, хто розділив би цей досвід і провів тебе за руку цим шляхом.

Ілля: Це дуже важливо, і саме тому ми записуємо цей епізод — як форму підтримки та валідації для нашої аудиторії. Мені здається, це звучить дуже життєствердно — називати речі своїми іменами. Краще розуміти, як влаштований світ, хоча від цього й стає трохи сумно. Багато людей зараз самотні у цьому досвіді. Я дуже підтримую ідею шукати «своїх» на будь-яких платформах.

Надія: Після пологів я почала спілкуватися зі знайомими, з якими не розмовляла роками, саме тому, що вони теж нещодавно народили. Я сама була здивована, як мені хотілося виговоритися, «вивалити» все, що накопичилося. Я шукала спільноти: і серед своїх, і в Threads, і в чатах підтримки.

Є чудовий вислів: «Дитину виховують усім селом». Це «село» потрібне і дитині, щоб мама могла відпочити, і самій мамі, щоб не залишатися наодинці зі своїми почуттями. Я закликаю йти до людей і говорити: про те, що складно, або навпаки — про те, що все класно. Головне — знайти тих, хто в такому ж стані. Тоді ізоляція зменшується.

Ілля: У мене дуже приємний емоційний відгук на нашу бесіду. Як ти почуваєшся? Як тобі наш пілот?

Надія: Пілот класний! Хотілося б розповісти ще більше і про післяпологову депресію, і про багато іншого, але не хочеться перевантажувати перший випуск. Сподіваюся, нам вдалося сказати щось змістовне та корисне для жінок, які зараз у цьому вразливому стані — чи то під час вагітності, чи вже з немовлям на руках.

Ілля: Ми можемо імпровізувати. Якщо цей формат стане корисним і аудиторія почне нас слухати — я буду дуже радий. Ми можемо попросити слухачів писати коментарі та запитання, а потім зробити ще один епізод.

Для мене цей подкаст — це спосіб «ожити» в інфопросторі. Тому, друзі, пишіть про ваші переживання, і за кілька випусків ми повернемося до цієї теми, але вже більш предметно. Зробимо такий собі Q&A: я буду модерувати, а Надія відповідатиме на ваші запитання.

Надія: Це було б супер. Зараз я говорю про те, що здається важливим мені, а так зможу відповісти на те, що болить іншим. Наче є відчуття, що на сьогодні можна завершувати. По-перше, у мене дитина, тому є чіткий таймінг. Але хочеться ще резюмувати нашу зустріч.

Ілля: Давай. Посилання на кабінет Надії буде під відео. Звертайтеся до Надії, якщо почули щось релевантне для себе. Вона працює не лише з темою материнства, про це можна почитати в її профілі. А тепер — резюме.

Надія: Резюмувати хочу Віннікоттом. Він зробив одну з найкращих речей для всіх матерів — ввів поняття «достатньо хороша мама». Це прекрасно. Не потрібно бігти до ідеалу супермами. Треба бути «достатньо хорошою»: тією, яка десь витримує, а десь ні — свої реакції чи поведінку дитини.

Ми всі разом створюємо це середовище — не стерильне, не вилизане, а саме «достатньо хороше» для зростання наступного покоління. Кожна жінка вже є достатньо хорошою мамою для своєї дитини. Good enough. Цього достатньо.

Ілля: Дякую тобі за дуже приємну і глибоку розмову.

Надія: І тобі дякую за запрошення. Мені було важливо вилізти зі своєї декретної мушлі, порефлексувати та познайомитися ближче. Сподіваюся, материнство я «продала» (сміється).