Тритфілд подкаст #4. "Перехід": як пройти кризу під час зміни професії

Ілля: Всім привіт! Епізод із Машею вийшов глибоким, але триває дві години. У якийсь момент ми звернули не туди — почалася хаотична професійна дискусія. Потім ми повернулися до структури, і далі, як на мене, йде найцікавіше. Ми вирішили залишити все як є, але з дисклеймером: у відео будуть тайм-коди «входу» та «виходу» з цього професійного хаосу. Якщо вам цікава жива бесіда спеціалістів — дивіться повністю. Якщо ж ви прийшли за конкретною вижимкою по темі — сміливо переходьте за тайм-кодами.

Частина 1: Розмова про професійний шлях Маші та методологію гештальт-терапії

Ілля: У тебе є якась весела великодня історія для вайбу?

Маша: Вона є, але в дусі моїх попередніх історій. Минулого року ми з друзями домовилися йти до церкви святити паски. Я прокинулася з шаленим розладом шлунку. Але я людина відповідальна: пацан сказав — пацан зробив. Шоста ранку, я на Подолі, до церкви близько, але мені терміново треба усамітнитися. Все зачинено, жодна кав’ярня не працює.

Я розумію, що зараз станеться біда, причому перед самою церквою — це було б зовсім не «альо». Навколо люди в піднесеному настрої, і тут я. Зрештою я знайшла на Подолі футуристичну кабінку-туалет, куди вставляєш картку, як у метро. Завдяки цій кабінці я таки дійшла до церкви.

Ілля: Я чому питаю про Великдень — мені здається, це доволі напружене свято. Воно має бути легким, як розрядка, але в ньому завжди багато напруги. В мене зовсім не релігійна сім’я, але мама колись придумала традицію ходити на Подолі до церкви Святого пророка Іллі. Мені дитиною подобалося, коли свяченою водою бризкали в обличчя — наче водяні гірки. Одного разу мені було років вісім, і повз проходив священник. Він окропив мене водою, а я кажу: «А мені ще!». Він серйозно подивився на мою маму і каже: «Сповідати його треба, малий нагрішив».

Чомусь про Великдень рідко говорять у легкій формі, зазвичай лише традиційно. А з цим пов’язано багато сімейних історій, та і напруги за столом. Що ж, у нас, як завжди, cold opening — глядач приєднується до ситуації, коли ми вже говоримо. Це дуже по-дружньому.

Маша: Я теж так робила, коли писала тексти: починаєш із середини, щоб читача засмоктало всередину, а далі вже пояснюєш, що відбувається.

Ілля: Це подкаст платформи Treatfield (перекладається як «лікувальне поле»). Професійний подкаст від психологів та психотерапевтів для людей, яким цікаве психічне здоров’я. У мене в гостях Маша Цуканова. Маша, ти непересічна особистість. Ти була головною редакторкою Vogue, а тепер — психотерапевтка, зокрема на Тритфілд. Для когось це може виглядати дивним, але сьогодні ми про це і будемо говорити. Тема зустрічі — «Перехід». Я використовую цей образ із «Володаря перснів»: шлях через гори, щоб знову спуститися в долину.

Маша: Цікаво. Я б це радше переживала як перехід через прірву: спочатку спуститися в саму дірку, а потім піднятися. Суб’єктивно це переживається саме так: ти не розумієш, де земля під ногами, де небо — суцільна втрата опор.

Ілля: Власне, перехід — це що? Це досвід переходу з однієї кар'єри в іншу або зміна ідентичності всередині професії. Наприклад, людина була психотерапевтом, а потім зрозуміла, що індивідуально працювати більше не хоче, а хоче вести групи. Або взагалі кардинальна зміна діяльності. Я дуже радий тебе бачити. Розкажи про себе те, що тобі хочеться, не стримуючись. Про свій шлях, чим ти живеш зараз, що тобі важливо розказати людям, які на нас дивляться.

Маша: Я думаю, що не всі знають мою біографію, тому опишу її в загальних рисах. За першим фахом і покликанням я була журналісткою. Почала працювати досить рано, десь у 18 років, і зробила стрімку кар'єру: стала редакторкою відділу в газеті вже за два місяці після старту. Далі все накручувалося, як снігова куля. У 23 роки я стала головною редакторкою щотижневика у видавничому домі «Комерсант» — це була легендарна структура. То були одні з найщасливіших років мого життя.

А в 29 років мене переманили запускати журнал Vogue в Україні. Я була його першою головною редакторкою з моменту заснування. Прикол у тому, що журналу не існувало — його треба було народити. Трагедія і водночас велич Vogue у тому, що це не шаблонний продукт. Вони не копіюють іспанську чи німецьку версію, це має бути продукт tailor-made, зліплений саме для цієї країни, про контакт з українською ідентичністю і культурою.

Ілля: Це звучить дуже розумно і глибоко.

Маша: Так, це було круто, але дуже складно. Ми з командою винаходили колесо. А потім для України настали турбулентні часи — 2014 рік. Почалися проблеми на ринку: магазини закривалися, реклама зникла, а журнал живе саме з реклами. У нас змінився власник, Янукович все підмяв під себе, систему розхитувало, бізнес хотіли просто «доїти». Я все це вигрібала кілька років, аж поки не вигоріла вщент.

За чотири чи п’ять років там я отримала неймовірне зростання, але це було схоже на розтяжки у вагітних або у людей, які занадто швидко набирають масу. Я так швидко обростала менеджерським та антикризовим досвідом, що на мені просто луснула «шкіра» журналістки. Я залишилася без шкіри, вигоріла і звільнилася. Казали, що я була чи не першою головною редакторкою Vogue у світі, яка пішла за власним бажанням, а не через пенсію, старість чи її звільнили. Нас у світі тоді було дуже мало — близько 22 людей, менше, ніж клас в школі.

Мені пощастило, що я була не одна. Мій чоловік дуже мене підтримував. Він сказав: «Звільняйся, грошей вистачить, щоб ти якийсь час не працювала». Я йому за це безмежно вдячна.

Ілля: Це важливий момент. Спертися в момент переходу.

Маша: Я багато працюю з людьми, які здійснюють перехід, і питання опор важливе. Щоб не стрибнути у прірву без страховки, важливо знати, що внизу є батут або хтось тебе підхопить. У мене батут був. А далі почалися найтемніші часи. Мій внутрішній хребет тримався на ідентифікації з професією: «я — це те, що я роблю». І коли робота зникла, ця конструкція впала. Я не знала, ким я прокидаюся, хто я і навіщо живу. Готових відповідей не було. Не було такого, що я, наприклад, завжди мріяла реставрувати меблі і тепер нарешті маю на це час. Ні, я була журналісткою від «А» до «Я». Це був справжній крах всесвіту і якесь внутрішнє загнивання.

Єдине що, мені пощастило — ще під час роботи в журналі я пішла до психотерапевта. Мені була цікава терапія як клієнтці. І я вирішила піти в навчальну програму підготовки терапевтів. Просто щоб більше зануритися в процес, спробувати це на смак, а якщо чесно — щоб згаяти час. Часу було забагато, тривоги теж, а відповідей — жодних. Треба було хоч чимось зайнятися.

Ілля: Для людей «непосвячених» поясню — навчальна програма часто дає стабілізуватися. Там люди говорять живою, емоційною мовою, і в цьому середовищі можна знайти свою «зграю» та ясність. Цей сценарій мені дуже зрозумілий.

Маша: Це правда. Програма закрила багато моїх потреб. Зрештою, десь на другому році навчання я зрозуміла, що чекаю на наступну триденку не заради того, щоб побути клієнткою у вправах чи експериментах. Мені стало цікавіше бути в ролі терапевтки.

Пам’ятаю визначну триденку: хтось зі студентів мусив уперше вийти в коло, працювати перед групою та отримати супервізію тренера — тобто вийти на рівних. Я так молилася, щоб обрали мене! І мене обрали. Я була абсолютно щаслива: і коли працювала, і коли брала супервізію. Тоді я зрозуміла: якщо я настільки щаслива, значить, якась важлива потреба нарешті задовольняється. Можливо, це і є відповідь на питання, ким я хочу стати, коли виросту.

Так я почала працювати. Це закрило багато питань, і я знову змогла покластися на модель «я — це те, що я роблю». Майже хепі-енд.

Ілля: Чому «майже»? Наступний перехід?

Маша: Це зняло базову тривогу, бо я вже знала, куди розвиваюся і яку ідентичність розбудовую. Але виявилося, що бути терапевткою значно складніше, ніж журналісткою. Я звикла сприймати себе як дуже розумну людину, яка все схоплює на льоту. А тут цей ваш гештальт... Ти його гризеш-гризеш, а воно все не туди. Мільярд концепцій, які не стикуються. Ти починаєш працювати з клієнтом, а там вилізає ще 150 паралельних процесів. Це важче, ніж керувати автомобілем на механіці: там треба стежити за педалями, знаками та дорогою, а в гештальті — ще за сотнею нюансів одночасно. Це дуже важко давалося.

Ілля: Ти зараз описуєш ідентичність психотерапевта у будь-якому методі: фахівець має зчитувати величезну палітру діагностичних критеріїв і процесів. Це дуже важка професія, можливо, важча лише у лікарів, бо там вищі ризики.

Чи правильно я чую: змінивши ідентичність, ти стала спеціалісткою в абсолютно новій сфері, яка не була релевантною до попередньої, і тобі довелося вчитися всього заново?

Маша: Саме так. І це не просто ремесло, а наукомістке ремесло. Методологія настільки складна і незлагоджена, що мені довелося вибудовувати її всередині себе заново, щоб не збожеволіти. Перші років п’ять були суцільною боротьбою — і не тому, що я тупа, а тому, що система надто строката. Нам бракує академічної стрункості на науковому рівні.

Ілля: Взагалі, в Україні психотерапія — це адаптація західних моделей, у нас немає своєї власної автентичної школи в нашому культурному полі. Ці напрямки асимілювалися тут останні 20–30 років. Методології достатньо, але напрямок справді часто «кульгає» на системність. Буває, що людину вчать працювати «від живота»: вона працює добре, а пояснити алгоритм не може. Хоча в клінічному гештальті все дуже чітко.

Маша: Протиріч дуже багато! Наприклад: чи має він бути суто феноменологічним? Чи є у нас відповіді на те, як правильно жити, чи ми просто спостерігаємо за тим, як воно живеться? Або питання агресії терапевта: чи може він бути до кінця автентичним і живим, чи має залишатися рафінованим «контейнером» і це рафінована версія контакту? Куди не плюнь — методологічне протиріччя, яке можна трактувати і так, і сяк.

Ілля: Є різні підходи: індивідуалістичний та реляційний (стосунковий). Ось терапевт, ось клієнт. Клієнт каже: «Ти мене дратуєш». В реляційному підході ми звертаємо увагу на те, як ця взаємодія виникає і відбувається саме між нами. Чому я, наприклад, чомусь посміхаюся у відповідь на твоє роздратування? Це робота на межі контакту. А в індивідуалістичному підході терапевта менше цікавить те, що відбувається «між», йому важливіше досліджувати внутрішній процес самого клієнта. Гештальт дозволяє обидва варіанти, питання лише в тому, що тобі ближче. В групах це добре видно: хтось працює з одним учасником, а хтось розгортає процес на відгуки всієї групи. А можна будувати все взагалі тільки на динаміці між учасниками. Це два різні способи.

Маша: Є ще третій — польовий, коли щось відбувається просто тому, що воно сталося в полі. Але скажи, ти обрав для себе якусь одну модель — індивідуалістичну чи реляційну — і тримаєшся її, чи скачеш між ними?

Ілля: Все залежить від клінічного розуміння ситуації. Важливо розуміти, хто перед тобою, з якою організацією психіки та в якому стані. Наприклад, якщо людина в шоковій травмі та «заморожена», намагатися працювати реляційно — тобто ставати помітним для неї зі своїми процесами — це погана ідея. Нафіг ти їй зараз потрібен зі своїми почуттями? Там контакту просто не буде.

Для мене це діапазон. Часто терапія починається на індивідуалістичному рівні, а згодом переходить у реляційний, коли способом роботи стає межа контакту. А потім у клієнта щось трапляється, і ми знову повертаємося до того, щоб притримати свої переживання і сфокусуватися на ньому. Це не «або-або», це «і-і».

Маша: Для мене це теж діапазон, але коли я починала, було дуже складно зрозуміти, коли саме перемикатися з однієї парадигми в іншу. Це знання зараз у мене радше на кінчиках пальців, ніж у сформованому вигляді. У минулій професії я навчала авторів робити тексти правильно для певної аудиторії. А тут зараз передати це знання комусь було би важко, бо це суто досвід.

Ілля: Коли я вчився, психотерапію називали мистецтвом. Очевидно, вона побудована на критеріях, як і малювання, де є колористика та композиція, геометрія. Але об’єднати ці фізичні величини в щось, що викликає захоплення, — це вже мистецтво. А хіба в журналістиці не так? Взяти інтерв’ю — це теж певні формати, але в них є свобода. Наприклад, мене тягне тебе розпитувати, провокувати чи сміятися разом. Чи важливо це притримувати?

Маша: Дивись, один текст — це одна ідея. Не можна напхати 145 ідей в один матеріал, бо тоді це вже великий роман. У подкасті складніше, бо ти записуєш його «єдиним мазком». Якщо ми тут з тобою подуріли чи відійшли від теми, за це наше баловство «вигрібає» глядач. Він чекає розмови про зміну професії, а ми 40 хвилин теревенимо про своє. Хтось уже заснув, хтось пішов готувати яєшню.

Як редакторка, я завжди була на боці читача. В інтерв’ю я могла йти не за списком питань, а вступати в полеміку — це живий діалог, як у нас зараз. Але потім я редагувала його так, щоб залишилася одна провідна ідея. Це було боляче — відривати від себе шматки чогось чудового, щоб донести головне.

Ілля: І яка ідея, на твою думку, була у нашій зустрічі за ці 40 хвилин?

Маша: Я не думаю, що вона була одна. Ми планували поговорити про перехід, але зробили поворот у бік методології і там потонули. Якби я була редакторкою цього інтерв’ю, я б цей шматок вирізала або винесла в окреме відео.

Ілля: Як так сталося, що ми потонули?

Маша: Я щось вкинула, ти звабився, а я звабилася на твою реакцію. Ми пішли гратися в пісочницю про те, що нам індивідуально цікаво в роботі, а глядач залишився сидіти біля вікна й офігівати.

Ілля: Може це здасться маніпуляцією, але я щиро: це також про можливість бути спонтанними, хіба ти не від того вигоріла у своїй роботі? Від того, що треба постійно відрізати шматки, залишатися суперструктурною і «виживати»? Ти почала говорити про свій перехід у новий, хаотичний, але цікавий світ. Ти захоплена новим світом. Як на мене, це логічно. Ми відійшли від теми, якщо чекати на монотонну розповідь «як правильно змінити життя за 15 хвилин». Але з точки зору феноменології — ми на місці. Що скажеш?

Маша: Мені перед глядачем зараз трохи винно: мовляв, вибачте, ви прийшли на тему переходу, а ми загулялися. Хоча для тих, хто прийшов подивитися саме на Іллю та Машу, це може бути цікаво, бо ми стали зрозумілішими як люди.

Я точно не выгорала через «редагування». Ця навичка залишається важливою і в новій професії, бо усюди робота з текстом, опис психіки через текст клієнта — це один із серйозних інструментів. Моя редакторська ідентичність нікуди не зникла, просто тепер я працюю не з папером, а з усним текстом. Я точно не хотіла б зраджувати цій структурності, бо спираюся на неї як терапевтка теж. Якби клієнт посеред запиту раптом зробив такий поворот убік, я б розбиралася, що зараз відбулося.

Ілля: Ну, у нас тут, на щастя, не терапія. Ти маєш на увазі, що я мав тебе зупинити і повернути до теми? Ну, тоді все правильно. Чому ти смієшся?

Маша: Сміюся, бо думаю: яке я зараз справляю враження? Прийшла така занудна тітка і хоче всюди підмести, щоб був порядок.

Ілля: Ну, по-перше, я тебе одну не залишу. Я теж пережив свій сором, подумав: а може, ти права і структура важливіша за «життя»? Але точка входу в нас — перехід. З іншого боку, стилістика цього подкасту для мене про те, чи можемо ми чесно говорити про те, що з нами відбувається прямо зараз. Де ще побачиш двох спеціалістів, які озвучують свої реальні думки під час запису, а не лише видають готовий результат?

Коли я казав про редагування, я не хотів тебе зачепити. Я мав на увазі відмову від свободи. Мені здалося, що «тягнути все на собі» — це забагато структури, від якої можна сильно втомитися.

Маша: Якщо відповідати на твоє питання, то в той турбулентний період було не багато «хорошої структури». Це можна порівняти з минулою зимою: раптом відключили опалення — треба щось робити. Потім відключили воду, потім світло... Коли весь час навалюється щось нове і ти мусиш постійно щось винаходити, це зрештою тебе з’їдає.

Частина 2: Розмова про "перехід" і його складові

Ілля: Чую, багато стресу. Давай спробуємо врятувати цей подкаст для тих, хто додивиться до 50-ї хвилини. Давай про структуру. Що таке перехід? Для мене це криза. Я буду орієнтуватися на твою розповідь, а ти допомагай мені. Ти казала, що це динаміка, коли людина падає з гори в яму, а потім потроху піднімається. Правильно?

Маша: Скоріше так, бо перехід — це завжди втрата. І часто це нарцисичне падіння. Ти втрачаєш стабільність, статус, гроші. Умовно, була лікаркою-хірургом, а стала емігранткою. Я була головною редакторкою Vogue, мала повагу і ресурси, а потім пішла в нікуди. Це падіння і велика кількість втрат.

Ілля: Отже, перше — це криза. Класичне трактування: минулий досвід уже не працює, а нового ще немає. Це те, що ти описувала як «розтяжки» — коли тканина життя рветься, бо по-старому вже неможливо, а як по-новому — невідомо.

Ця криза накопичується поступово, поки ти не перестаєш «вивозити». Але її може спровокувати і зовнішній чинник, — закриття компанії або штучний інтелект, який замінив твою професію. Давай розділимо: криза може бути реактивною (різка відповідь на подію) та еволюційною (коли зміни накопичилися і їх неможливо ігнорувати).

Друга річ — це ідентичність. Те, з чим я себе ототожнюю («я — мати», «я — терапевт»). У твоєму тексті це звучало так: «я вже не знала, ким я прокидаюся». Ти вже не ототожнюєш себе зі старою роботою, а нової ідентичності ще немає.

Маша: Абсолютно вірно. І це трагедія для тих, у кого новий сенс не лежить на поверхні. Його треба шукати. Якби мені тоді хтось підказав, як шукати те, чого ти не бачиш... Це загадка на мільйон.

Ілля: У нас у професійній спільноті був Олександр Моховиков, один із засновників гештальту в Україні. Він писав про те, де шукати сили в такі моменти. Я багато років шукав цю відповідь для клієнтів і знайшов її зокрема у твоїй історії.

Він використовував метафору струмочків. Як знайти воду в лісі? Якщо не чути ріки чи водоспаду, треба шукати хоча б найменшу вологу. Ці маленькі струмочки, ледве помітні, за природою тяжіння завжди ведуть до великих джерел — озер чи моря. Його ідея — не нехтувати цими малими «струмочками». Це те саме «маленьке тяжіння», яке вказує правильний напрямок. Його важко розпізнати, помітити і надати йому змісту. Як ти кажеш, ти на коні — головна редакторка Vogue — це одна історія. А потім настає момент: «Я так більше не можу». І ці «струмочки» — це філософія про те, що нас кудись веде. Тебе повело вчитися на гештальт-терапевтку, і поступово це тебе затягнуло. Зрештою, ти стала психотерапевтом. Ти пішла за струмочком і опинилася тут.

Маша: Це так, але не так. Це вже «відредагована» версія. Насправді спочатку я спробувала піти за струмочком літератури — не вийшло. Потім була спроба роботи в естетиці — теж не вийшло. Хотіла робити мультик — не пішло, думала про соціальну роботу — не пішло. Психотерапія була десь п’ятим струмочком, а перші чотири виявилися глухими кутами. Знаєш, як боляче було щоразу пробувати і розчаровуватися? Надія була така: «Ну, нарешті це воно! Нарешті цей струмочок поверне мені все, що я втратила». Але шлях складався з повторних розчарувань.

Ілля: Я чую тебе. Окрім офіційної історії, виявляється, є ще й «брудний матеріал», і він дуже важливий. Тебе кудись тягне, ти йдеш, але струмочок не приводить до джерела. І лише один із них зрештою виводить у точку, де накопичується енергія для підйому. Отже, головне — ризикувати і йти за цим, хоча б мінімальним, підйомом. Скажи, а це бажання — зайнятися мультиками чи чимось іншим — воно було таким же грандіозним за обсягом, як твоя минула роль?

Маша: Мені водночас пощастило і не пощастило. У свою першу роботу я потрапила випадково. Я народилася і вчилася в Києві, жила з батьками. В університеті вони перестали мене контролювати, і я почала вести типове студентське життя: гулянки, куріння, безлад. Тато не витримав і пригрозив: «Або ти сама знайдеш роботу, або я її тобі знайду». Я в екстреному порядку пішла в газету тупо тому, що мене туди взяли. Я не мріяла бути журналісткою, мене туди «відрекошетило».

Але там усе закрутилося дуже швидко й ефективно. Це створило подвійну історію. Кльово, що пощастило знайти своє покликання. Але водночас мені здавалося, що все в житті має відбуватися швидко й феєрично. Я не навчилася ані шукати, ані проходити довгий шлях. І коли в дорослому віці я потрапила в кризу, виявилося, що новий пошук — це зовсім не швидко і не феєрично. Мої уявлення розбилися об реальність.

Ілля: Тобто це була множинна криза. Втрата ідентичності плюс втрата способу, ілюзії, що все має бути легко.

Маша: Саме так. Я відчула себе простою смертною. Виявляється, більшість людей скрупульозно і довго щось роблять, а виходить потроху. А де ж грандіозний феєрверк?

Ілля: Я вдячний тобі за щирість. Давай тоді структурувати далі. Як ми назвемо цей етап зі струмочками?

Маша: Пошук нових сенсів. Для когось це питання сенсу життя, для когось — щось менше.

Ілля: Ідея струмочку для мене в тому, що тебе кудись тягне, але не грандіозно, а ледь помітно. Це ще не річка, це щось неоформлене, але важливе. Для мене сенс — це відповідь на питання «навіщо?». Криза ідентичності та вигорання завжди мають цей компонент — раніше ти знав, навіщо ти щось робиш, а тепер це під сумнівом. Я хотів би сформулювати для глядача, що робити, коли ти «вже не цей, але ще не той». Струмочки — це один із варіантів руху в кризі. Як би ти це записала в конспекті?

Маша: Я б так і написала — «струмочки». А за яким критерієм ми структуруємо цей перелік?

Ілля: Моя мета — валідація. Щоб людина, яка зіткнулася з кризою, змогла знайти ці ознаки в собі та сприйняла свій стан як реальність. «Окей, це криза. Я більше так не можу, а як по-новому — не знаю. Я більше не ототожнюю себе з професією дизайнера чи менеджера. Як мені рухатися? Куди?. Струмочок — це імпульс. Мене чомусь тягне на боулінг. Дивно? Можливо. Спробував — ні, це просто розвага. Тягне до коней — хочу я їх розводити? Ні.» І так далі, поки людина не опиниться там, де має бути. Я хочу, щоб у людей з’явилася ідея переходу як великої глави свого життя, досвіду, глибокого процесу, який може тривати і три-чотири роки.

Маша: Тоді можемо так і записати — перебирати варіанти та довіряти маленьким імпульсам.

Ілля: Окей. Отже, сенс — це «навіщо?». Я ставлю його на четверту позицію, бо на початку сенс втрачається, а десь наприкінці шляху нарешті знаходиться нова відповідь.

У моїй «мінітеорії» сенс знаходиться значно пізніше, ніж з’являється відчуття, що тобі щось подобається. Відповідь на питання «навіщо я цим займаюся?» приходить уже тоді, коли ти в процесі.

Маша: Я б розділила це на два рівні: здатність сформулювати сенс як струнку теорію і здатність відчути його на примітивному рівні. Це коли ти просто хочеш прокинутися вранці, бо тобі цікаво сьогодні почитати про терапію чи відреставрувати шухлядку.

Ілля: Тобто цей «сенс як потяг» з’являється вже на підйомі з ями? А чітке «навіщо» — ще пізніше. Це доволі сумно, бо виходить, що на цілому відрізку шляху сенсу взагалі немає. Але важливо знати, що втрата сенсу — це не просто «щось погане», це частина і симптом переходу.

Маша: І коли ти на цьому червоному проміжку, хочеться терміново кудись вискочити, бо стан нестерпний. У тебе був перехід у межах професії. Ти потрапляв у цю «дірку» між сенсами?

Ілля: Так, це було всередині кар’єри. Я сильно вигорів, коли мав близько 25 клієнтів на тиждень. Я заздрю людям, які вміють працювати відсторонено. Для мене емоційна присутність — це вибір, але він коштує дорогу. У якийсь момент я зрозумів: навіть великі гроші не компенсують таких витрат енергії. Яка різниця, скільки коштує сесія, якщо я виснажуюсь так сильно? Я почав скорочувати практику. Це триває вже десь п'ять років. Я просто перестав брати нових клієнтів. Зараз у мене десь сім годин на тиждень. Натомість я почав вести групи, і це мене надихає. Я мусив відмовитися від ідентичності «терапевта з великою практикою», бо більше не вивозив її.

Це класична криза для психотерапевтів або взагалі фрілансерів — криза лімітів. Усі говорять про кордони, але мало хто — про ліміти: «А скільки я взагалі можу дати?».

Навіть у межах однієї професії ти можеш змінювати ідентичність. Можна мріяти бути головним редактором, а виявити себе менеджером команди. І це боляче — визнати, що ти більше не займаєшся творчістю (редактурою), а займаєшся управлінням. Це два різні світи. Я мусив визнати: я не можу бути одночасно терапевтом із 25 клієнтами, вести дві групи і будувати бізнес (Тритфілд).

Маша: А як це сталося технічно? Ти просто одного дня сів, перехрестився і сказав: «Більше нікого не беру»? Руки самі почали робити інакше?

Ілля: Спочатку я встиг «обісратися» від страху, що не виживу без грошей. Скоротити практику означало почати заробляти менше, а альтернативного доходу на той момент ще не було. Це той пункт, про який ми ще не поговорили — час і фінанси. Давай винесемо це в наступний блок. Ресурс і гроші — це окремий пункт. Я «обісрався», але оперся на те, про що постійно думав. Мій «струмочок». Якщо я про щось думаю занадто довго — наприклад, про групи або про YouTube, — значить, у мене там є емоційне збудження і потяг.

Мені знадобився час, щоб ризикнути й почати зменшувати практику. Я зробив цей «стрибок у відмову»: визнав, що грошей буде менше, але й емоційних зусиль теж. Коли з'явилися сили, вони стали трампліном для нових проєктів. Тепер у мене принцип: я не працюю як терапевт улітку, маю два місяці повної відпустки. Це результат тієї важкої кризи. Я тодішній і я теперішній — це дві різні людини.

Це була криза всередині кар’єри, але за візерунком вона не відрізняється від повної зміни професії. Мені просто довелося визнати: я не вивезу заробляти на життя лише індивідуальною терапією. Якщо я зароблятиму нею стільки, скільки хочу, я буду емоційно знищений.

Маша: Ти більш свідомий. Я довго думала про звільнення, але не могла — мені було дуже страшно. Мене змусила піти істерика, яка вже не зупинялася. А ти скорочував практику на вольових.

Ілля: Це ми говоримо про другу кризу. А перша була, коли я працював психологом на СТБ. Я був юний, незрілий і нечутливий до багатьох речей. Як тільки зміг — пішов.

І тут є важливий момент про пастку грошей. Неможливо збільшити приватну практику, поки ти не відмовишся від того, на що витрачаєш основні сили. Я п’ять днів працював на ТБ, один день — із клієнтами, а на сьомий — ледве дихав. Ресурс падав. Щоб набрати нових клієнтів, треба було кинути основну роботу. Це як два слизькі камінці: поки не перенесеш вагу, крок не зробиш.

Я два роки в паніці рахував, чи вистачить мені грошей. Моя супервізорка вже не витримала й каже: «Та звільнися вже нахрен!».

І це може тривати кілька років. У тебе скільки часу пройшло від початку вигорання до самого звільнення?

Маша: Коли я потрапила з щоденної газети в глянцевий журнал, я одразу відчула, що зайшла не в ті двері. Але все влаштовано складно. Від початку агонії до тієї самої істерики пройшло десь півтора роки.

Ілля: Ось це важливо — криза займає час. Зазвичай це діапазон від півтора до трьох років — від початку напруги до точки вибуху. Це довго, і це страшно. Багато хто шкодує про цей час, але я хочу підтримати людей: цей страх і тривалість — адекватна частина переходу.

Щодо грошей і ресурсів. Є дві техніки: або ти вистрибнув або підготувався.

Маша: Абсолютно. Я вистрибувала неусвідомлено. Єдине, на що вистачило усвідомленості — це спитати чоловіка, чи він мене прогодує. Я отримала згоду, ще місяць спробувала поборотися за зміни всередині компанії, це не спрацювало — і я стрибнула. Я інтуїтивно проти того, щоб стрибати в прірву без ресурсу. Якщо людина не підстрахована заощадженнями, родичами чи пасивним доходом, я стаю «співцем страху». Ми не знаємо, як швидко прийде нова робота, — за три місяці чи за рік. І якщо вас підтримує партнер, важливо питати: а скільки він готовий тягнути? Адже він бере на себе не лише витрати, а й подвійну тривогу — за себе і за вас. Це дуже відповідально і тривожно.Якщо в цій історії є діти, то це ще багато додаткових питань.

Ілля: Перемога любить підготовку, як у фільмах зі Стетхемом. Ресурси та гроші — це і є база підготовки. Криза — це не лише момент, коли ти вже в ямі. Це довгий процес: напруга росте, потім падіння, і лише потім перехід. Підготовка може бути різною: опора на батьків, партнерів або фінансова «подушка» на пів року пошуку. Часто доводиться визнати, що треба піти з одного місця раніше, ніж знайдеш інше.

Є два сценарії. Перший — ти йдеш у нікуди і шукаєш себе (як було у тебе). Другий — ти вже знаєш, ким хочеш бути, але не можеш перенести вагу на цей новий «камінчик». Наприклад, ти вже напівпсихолог, але ще тримаєшся за стару роботу. Рано чи пізно доведеться ризикнути безпекою заради нової ідентичності.

Маша: До матеріальної підготовки я б додала ще й ментальну. Важливо підготуватися до втрати статусу. Ти була «директоркою всього», а стаєш художницею-початківицею, яка виставляється в гаражі поруч зі студентами. Там ти була велика, а тут — маленька.

Ілля: О, це клас, про втрату статусу. Люди часто намагаються нарцистично «підтягнути» минулий статус у нову професію. Наприклад: «Як підприємець я коштував 300 доларів за годину, тому як терапевт я не згоден на менше». Але як терапевт ти поки нічого не коштуєш, ти новачок, і це нормально.

Маша: Все почне ставати на місце лише тоді, коли в новій ролі ти дійдеш до тієї ж висоти, на якій була раніше. Поки ти не на цій горизонталі — ти все ще в процесі переходу. Це вже не та темна ніч, що була на дні ями, але все ще залишки кризи.

Особливо якщо людина йде в дауншифтинг. Це не завжди так феєрично, як у розповідях «кинув усе і поїхав на Гоа».

Ілля: Повертаючись до пастки ресурсів: неможливо отримати все, не ризикнувши. Якщо ти намагаєшся всидіти на двох кар’єрах одночасно, ти виснажишся і не матимеш сил на нову. Хоча практика стабілізується десь за пів року. З’явилися сили — і справа пішла вгору.

Маша: Невизначеність між «безпекою» і «цікавістю» висмоктує тебе, як лимон.

Ілля: Ти стоїш на двох камінчиках посеред річки, тебе зносить течією, і ця статична напруга стає окремим видом тортур. Стояти на двох камінчиках можна лише певний період, поки це не перетвориться на пекло. Ну що, тепер достатньо структурно?

Маша: Так, мені тепер спокійно. Хочеться вже розбавити цю серйозність якимись жартами.

Ілля: Насправді такий план і був. Може, щось життєствердне? Хоча я думаю, що називання речей своїми іменами якраз знижує тривогу. Коли людина бачить цифри: «Ага, три роки — це норма, ось такий план дій» — стає легше.

Маша: Ти наводив приклади того, як ми ставали терапевтами. Зазвичай це професія другої половини життя. Це ти — «дитина психології», а більшість приходить сюди з бухгалтерії, медицини чи журналістики після 30–35 років, коли старий зміст вичерпався.

Мені було дуже класно у своїй навчальній групі. Нас було двадцятеро таких «потеряшок», і нам не було соромно, бо ми мали одне одного. Ми не почувалися придурками серед успішних друзів, у яких «усе зашибісь» з кар’єрами. Знайти своє оточення, яке розуміє твій стан — це величезний ресурс. Як українцям в еміграції було легше, бо навколо було багато таких самих, хто починав життя з нуля. Якщо твій перехід — це не масове скорочення, а особистий вибір, тобі доведеться шукати людей, які вже там були або проходять це зараз. Це потрібно, щоб не відчувати себе «самотнім нещастям» серед успішних і «нормальних» людей.

Ілля: Власне, це і є ядро нашого епізоду. Щоб дві людини, які через це пройшли, назвали речі своїми іменами. Твоя ідея про групу — чудова. Можливо, світу не вистачає чатику «Ті, що в переході». Часто шукати таких людей варто там, де ви вчитеся. Неважливо, чи це психологія, чи перехід із юриспруденції в дизайн. Об’єднуватися, ділитися переживаннями, спиратися на те, що ти не один зараз ризикуєш. Це дає здорову «сіблінгову» конкуренцію: «Блін, ти такий сміливий, це надихає і мене ризикнути».

Маша: Ти валідизуєш — з тобою все в порядку.

Ілля: І десятий пункт нашої схеми — хай буде любов. Любов до себе. Не зраджувати собі й вірити. Якщо тобі здається, що треба на вихід — то тобі не здається. Важливо себе не покидати. Ну що, тепер усе? Хоча ми могли б накидати ще багато чого, але маємо межу за часом. Тобі як, добре було?

Маша: Так, було добре, чесно. Здається, нам було весело.

Ілля: Останнє запитання-провокація. Синя таблетка чи червона? Синя — монтуємо і вирізаємо зайве. Червона — залишаємо все, як є.

Маша: Можна з цим поспати і тверезо оцінити завтра? Бо якщо прямо зараз — то без монтажу. Але за ніч відповідь може змінитися.

Ілля: Домовилися. Я планую записати інтро, де попереджу аудиторію: у нас довгий епізод, розкачка на 50 хвилин, але я залишу тайм-коди для тих, кому потрібна суто структура. Такий собі гібрид — синьо-червона таблетка. Хто хоче в структуру — будь ласка, а хто хоче залишитися з нашим «дивним преконтактом» — ласкаво просимо.

Маша: Ти дуже хитрий, мені подобається. Написати текст і відредагувати його — це дві різні іпостасі. Зараз ти питаєш мою редакторську ідентичність, а я все ще в авторській. Спитай завтра.

Ілля: Красиво. Тоді зупинимося на варіанті посередині. Я був дуже радий тобі, Машо. Це було весело. І я буду радий, якщо люди записуватимуться до тебе на терапію. Твоя історія — глибока, жива і смілива. Це дуже людяно.

Маша: Дякую. Тоді до наступної зустрічі!