Чим відрізняються психолог і психотерапевт і чому це важливо?

Нерозуміння принципів праці та користі психотерапії – величезна соціальна проблема. Я розповім, у чому різниця між психологом та психотерапевтом, чому поняття «психотерапевт» можна розуміти у два різні способи і як так вийшло, що майже ніхто на цьому не розуміється. Словом, поговоримо про те, як влаштований ринок психотерапевтичних послуг «у нас», тобто на пострадянському просторі.

Психологом можна стати і після гуманітарної, і після медичної освіти

Є дві можливі траекторії навчання та професійного розвитку психолога: гуманітарна та медична. Кожна гілка готує спеціаліста для відповідної галузі. Гуманітарні вузи готують психологів загального профілю, які потім знаходять себе, наприклад, у ролі шкільного психолога, наукового співробітника у НДІ, HR у приватній організації. Вчитися 5–6 років.

Медичні виші готують спеціалістів для медичних закладів, тобто медичних психологів. Наскільки мені відомо, у деяких пострадянських країнах зараз розробляють (або вже ухвалили) закон, який забороняє гуманітарним психологам працювати у медичних закладах. Що логічно: немає медичної кваліфікації. Так само логічно, що й навчатися довше – 7 років: ширший обсуг знань та більше відповідальності в роботі.

Тепер розберімося, що взагалі дає освіта? З практичного погляду – нічого. Жодні ВНЗ не готують спеціалістів для класичної індивідуальної роботи, навіть якщо так називається спеціальність у дипломі. А кого тоді готують? Діагностів, наукових співробітників та теоретиків. Насамперед, иш готує спеціаліста-діагноста, який вміє збирати інформацію (анкети, інтерв'ю, проектні методики), аналізувати її та на основі цього давати рекомендації. Причому найчастіше рекомендації адресовані адміністрації закладу, який обслуговує психолог.

Виші готують діагностів та теоретиків, а не індивідуальних психотерапевтів

Поясню з прикладу шкільного психолога. Він працює у школі чи іншому навчальному закладі насамперед для цієї школи, а не в особистих інтересах батьків та дітей, як здається. Його завдання – спостерігати психологічний клімат, знати про проблемні зони в колективах та розробляти рекомендації для вирішення цих проблем, погоджуючи їх із адміністрацією. Розмова з батьками може бути лише частиною розв'язання конкретної проблеми. З погляду здорового глузду, шкільний психолог працює заради дітей, але насправді він насамперед обслуговує завдання навчального закладу.

Припустімо, у якогось школяра розлучаються батьки, він тяжко це переживає та зривається на своїх однокласниках. Шкільний психолог повинен це відстежити, обговорити з адміністрацією школи та вчителями, розробити рекомендації та застосувати їх. Розмова з батьками буде приблизно такою: «Ми зі свого боку задіємо вашу дитину в активних заходах (попросимо допомогти старшокласникам зробити випускний вечір), щоб відволікти та залучити, попередимо весь викладацький склад про те, що потрібно робити у разі прояву агресії з боку дитини або по відношенню до нього, а вам рекомендуємо звернутися до приватного дитячого психолога для довгострокової психологічної підтримки дитини». Технічно на цьому відповідальність шкільного психолога закінчується. Довгострокова індивідуальна робота з дитиною не компетенція шкільного психолога. Просто тому, що дітей у школі сотні. І хоча шкільний психолог вкладається у роботу, його завдання насамперед стратегічне.

У випадку з медичною установою гарним прикладом буде спільна робота мед. психолога та кардіолога. Де після скарги на «серцевий напад» одного з пацієнтів кардіолог на основі всіх аналізів впевнений, що з серцем все гаразд і тут пахне панічним атаками. У такому разі кардіолог у тандемі з мед. психологом відпрацьовує таку версію, і якщо вона підтверджується, мед. психолог популярно пояснює пацієнту, що це соматичний прояв психіки. З серцем все гаразд і з цією проблемою треба йти до психотерапевта.

В обох прикладах рано чи пізно історія доходить до точки, де відповідальність і компетенція психолога (або мед. психолога) закінчується. Стратегічна робота виконана, а далі йдеться про тактичну індивідуальну роботу з конкретним випадком, конкретним запитом, конкретною людиною зі своєю історією. Або іншими словами, про індивідуальну роботу не в межах установи.

Зверніть увагу: Практиків у вишах не готують, скоріше теоретиків та діагностів.

Тактична робота, тобто індивідуальна довгострокова робота із запитом, потребує особливої підготовки та навичок. Повторюся ще раз: вищі навчальні заклади не дають цієї підготовки. А що дає? Психотерапевтичні сертифікаційні програми.

Вести приватну практику без проходження міжнародної сертифікаційної програми з підготовки психотерапевта не можна з етичної точки зору (хоча за законом – можна).

Психоаналітик (≈7 років), гештальт-терапевт (≈5 років), КПТшник ( когнітивно-поведінкова терапія (≈3,5 роки)) та інші фахівці — це люди, які закінчили сертифікаційні програми. Незалежно від напряму, будь-яка така програма — це виключно практичне навчання, яке формує підготовлених для індивідуальної роботи психотерапевтів.


Також рекомендуємо почитати: Що робити між сесіями, щоб психотерапія була ефективною?


Справа в тому, що будь-який психолог, що себе поважає, тверезо розуміє, що для індивідуальної роботи з клієнтами йому категорично не вистачить його вищої освіти. Тому якщо психологу цікава робота з людьми у форматі приватної практики, він іде вчитися на психотерапевта. Психотерапевт — це свого роду надбудова над психологічною освітою, що дозволяє компетентно вести приватну практику.

Чи може психолог на території пострадянських країн вести приватну практику, маючи лише вищу освіту та не маючи сертифікату психотерапевта? Юридично — так. Але з погляду етики та ефективності — ні.

Ось у цьому непорозуміння і криється одна з причин сумнівної репутації психотерапії. Багато хто дозволяє собі вести приватну практику, не будучи підготовленими — просто тому, що можуть. Звідси й історії про неадекватних фахівців «з бубнами».

Психотерапевт має пройти особисту терапію

Пройти сотні годин особистої терапії (як клієнт) — одна з обов'язкових вимог психотерапевтичних сертифікаційних програм навчання. Це, як правило, зводить до мінімуму «неадекватність» майбутніх фахівців, які навчаються в програмі. До речі обов'язкова особиста терапія — одна з причин, чому багато хто не хоче вчитися на психотерапевта — потрібно йти та опрацьовувати свої рани та неадекват. Величезна кількість фахівців уникають цього, і так і не вивчаються на психотерапевтів. Та й навіщо? Адже юридично для ведення приватної практики спеціаліст-психолог (медичний психолог, лікар-психотерапевт) не зобов'язаний закінчувати приватні сертифікаційні програми з підготовки психотерапевтів, і що найголовніше — не зобов'язаний проходити особисту терапію.

Міжнародні норми професії визначаються Страсбурзькою декларацією

Тепер найцікавіше. Коли я говорю «психотерапевт», то маю на увазі це слово в міжнародному розумінні цієї професії. Але є й інше. У першому випадку (у міжнародному розумінні) йдеться про людину, яка закінчила психотерапевтичну сертифікаційну програму згідно з міжнародними нормами. А саме — нормами Страсбурзької декларації

Нас цікавить пункт 5 цієї декларації: не можна закінчити жодну програму підготовки психотерапевтів, попередньо не маючи відповідної освіти. З гуманітарної галузі це психологія, соціальна психологія, соціальна робота, педагогіка. За медичною гілкою — медична психологія та психіатрія.

Це своєрідний фільтр, щоб не допустити до роботи абсолютно непідготовлених людей. Тобто маючи якусь освіту зі списку, можна розпочати навчання у сертифікаційній програмі, не маючи — не можна. Але головне, що згідно з міжнародними нормами, щоб стати психотерапевтом, не обов'язково мати медичну освіту, можна також мати і гуманітарну. Усі ці психотерапевти, які сидять у затишних кабінетах у фільмах, за освітою можуть бути психологами, можуть бути психіатрами та навіть соціологами. Це правильно і нормально, тому що психотерапія є міждисциплінарною.

До освіти додаємо згадані вище сотні годин клієнтського досвіду в період навчання — ось вам і тверезий розумний професіонал.

Законодавство визначає «психотерапевта» по-своєму, ще й некоректно

Я говорив і про інше поняття «психотерапевт». Справа в тому, що на законодавчому рівні практично в будь-якій пострадянській країні «психотерапевт» — це взагалі не те, що ви зараз прочитали. Якщо ви відкриєте законодавчу базу, то виявите, що «психотерапевт» — це людина, яка здобула медичну освіту за спеціальністю «психіатр», а потім пройшла додаткову державну спеціалізацію (3 місяці!) «психотерапія». Вуаля. Лікар-психотерапевт.

Законодавчі документи: Україна, Білорусь

Основна проблема в тому, що коли ви переживаєте через розлучення і думаєте, що не завадило б вам сходить до психотерапевта, гугл видає вам лікаря-психотерапевта, і ви думаєте «напевно, це воно». Але це не так. Тому що лікар-психотерапевт зовсім не допоможе вам із розлученням. Він зовсім не підготовлений до цієї роботи. Це людина, яка просто отримала освіту діагноста в рамках медичної гілки (ми про це говорили), потім +3 місяці державних курсів і тепер може писати, що він лікар-психотерапевт і вести прийом. Різниця в тому, що це просто людина із державною освітою.


Також радимо прочитати: Чого ми боїмося, коли боїмося йти до психолога?


Тут працює та сама схема. Чи має така людина юридичне право вести приватну практику? Звісно. Але етичного права — не має. Вона взагалі не підготовлена для індивідуальної роботи з погляду запитів ринку. Така людина не навчалася у програмі з підготовки психотерапевтів — у міжнародному розумінні цієї професії.

Пострадянська спадщина та міжнародні стандарти

Спільнота узгодила міжнародне розуміння професії у 1990 році у вже згадуваному Страсбурзі. Не важливо, яку психологічну освіту отримала людина (гуманітарну або медичну), важливо, що вона має необхідні знання в галузі психіки та психології, і головне, – щоб вона отримала потрібні практичні навички та кваліфікацію.

Ми ж стали спадкоємцями радянської культури та законодавства. У Радянському Союзі визнавався лише матеріалістичний підхід (Павлов, Бехтерєв), отже, виключно поведінкові напрями (стимул-реакція). Бо комунізм, бо Маркс. Весь нематеріалістичний погляд на світ було виключено. У небуття канули всі відмінні за своєю філософією напрямки, наприклад психоаналіз. Місце для психології залишилося тільки в межах медицини, бо там усе чітко й за канонахми матеріалізму.


Рекомендуємо почитати: Консультація психолога онлайн: 10 поширених питань


Якоїсь миті стало зрозуміло, що в психології потрібно прогресувати та реагувати на індивідуальні запити. Ідея психотерапії загалом сподобалася, але при спробі натягнути її на актуальну бюрократичну та ідеологічну основу вийшла потвора. Тому що:

1. У нас комунізм і матеріалізм, тому психотерапія — це виключно галузь медицини.

2. По всьому світі програми з підготовки психотерапевтів — це локальні приватні структури, які створювалыся навколо відомих діячів та професіоналів, що передають свій досвід. У СРСР є лише державна освіта і крапка. Виходить, зробимо курси підвищення кваліфікації. А якщо за бюджетні гроші, то давайте поменше балакагиги: нехай будуть не 5 років, а 3 місяці.

3. У всьому світі психотерапія — це ремесло, а отже, приватний прийом та приватне підприємництво. У Радянському Союзі немає приватного підприємництва, а лише державна медицина. Значить, туди психотерапію і запхнемо.

Відсутність культури психотерапії і відсутність навички звертатися за психологічною допомогою і дісталися нам у спадок. Разом зі страшилками про радянську психіатрію. Навколо цього теж чимало міфів, але суть у тому, що з погляду діловодства тривожні розлади та шизофренію не сильно відрізняли, бо для всіх запитів була лише одна точка входу. Люди не дуже часто ходили зі своїми «душевними» проблемами до лікарів. Слово «психотерапевт» недолюблюють досі, тому що воно асоціюється з неадекватною психікою. Розмови на кухні під горілку всіх влаштовували.

Ну й звісно, у нашому спадковому активі є законодавча база, яка діє досі. Просто відчуйте різницю: 3 місяці держ. курсів та 5 років у програмі міжнародного зразка із співтовариством, яке постійно рухає дисципліну вперед. Виходить, що зараз на ринку послуг і ті, й інші мають звання «психотерапевт». Тільки одні у сучасному міжнародному розумінні, а інші — у радянському. До кого ви хотіли б потрапити?

Не звертайтеся до психологів, які мають тільки освіту з вишу

А тепер потрібно внести важливі уточнення, щоби картина остаточно склалася.

Я закликаю не користуватися в індивідуальному форматі та довгостроковому режимі послугами фахівців, які мають «голу» вищу освіту з будь-якої спеціальності. Йдеться і про психологів (у тому числі медичних), і про лікарів-психотерапевтів. Такі фахівці можуть бути безумовно талановиті, можуть бути чудовими діагностами, але вони не підготовлені для довгострокової індивідуальної роботи із запитом клієнта. Вони не мають досвіду особистої терапії і в них не поставлено навички ведення приватної практики. Таких фахівців досить багато, і вони легко, як ви зрозуміли, маскуються у загальному потоці ринку послуг.

Наприклад, людина працює шкільним психологом і паралельно засвоїла і закінчила відповідні спеціальні програми роботи з дітьми або загальну психотерапевтичну програму (гештальт-підхід, КПТ тощо). Вона може запропонувати вам працювати з вашою дитиною індивідуально. Тоді на момент рекомендацій закінчується її робота як шкільного психолога і починається робота приватного дитячого психотерапевта у форматі індивідуальних зустрічей. У цьому немає нічого поганого. Але якщо шкільний психолог пропонує працювати індивідуально, але при цьому не закінчував спеціалізованих програм, це некоректна поведінка фахівця.


Вас може зацікавити: Як вибрати психолога чи психотерапевта онлайн?


Той самий приклад з мед. психологом. Спеціаліст може запропонувати вам працювати з панічними атаками індивідуально у межах приватної практики. У тому щоб набирати практику і клієнтів у структурах, в яких ти працюєш, немає нічого ганебного. Тільки у випадку, якщо ти проходиш або маєш сертифікацію в програмі з підготовки психотерапевтів. Якщо ти просто мед. психолог із дипломом про вищу освіту і все, — це ще не юридичний, але вже соціальний злочин.

Поєднання роботи на позиції психолога/мед.психолога/психіатра та ведення приватної практики психотерапевта — це круто. Фахівці, які мають у своєму активі досвід роботи в держустановах або інших структурах на стратегічних позиціях по профільній освіті, — мають фору в досвіді та розумінні своєї дисципліни. Там завжди колосальний потік контактів, і майстерність діагностування відточується бездоганно. Це завжди приємний бонус у роботі психотерапевта. Але лише бонус, діагностика — важливий, але не основний інструмент

«Практичний психолог» — це все одно психотерапевт

  • Психолог, який веде приватну практику, — це психотерапевт.

Він має на це юридичне та етичне право, якщо знаходиться у процесі навчання або вже сертифікувався у програмі з підготовки психотерапевтів того чи іншого напряму. Якщо це не так, він має лише юридичне право працювати. Категорично не рекомендую звертатися до такого спеціаліста у приватному порядку для індивідуальної тривалої роботи. Максимум — за рекомендаціями та діагностичним зворотним зв'язком.

  • Фраза «кандидат психологічних наук» разом із «психотерапевт» — найчастіше просто маркетинг.

Винятком є люди, які частину свого часу регулярно витрачають на теоретичну роботу. Зазвичай це викладачі та теоретики. Вони пишуть книги та взагалі фанати своєї справи. Якщо йдеться про кандидатську як одноразову акцію, у мене завжди виникають питання про мотив людини її написати. Я особисто не знаю жодної людини, яка б зробила це заради науки. Як правило, це «синдром вічного студента» або холодний розрахунок заради «статусу та солідності».

  • Фраза «Практикуючий/практичний психолог» — просто маркетинг. Це все одно що сказати практикуючий шевець або практичний перукар.

Сама собою професія психолога пов'язана з практикою. Коли так пишуть, хочуть дати зрозуміти, що проводять приватний прийом, але, як ми пам'ятаємо, це вже психотерапевт, і тут три варіанти:

1) Бажають уникнути слова «психотерапевт» тому що: як ми з'ясували, люди його бояться. І прагнуть написати зрозуміліше для «непосвячених», щоб не проґавити клієнтів. За фактом, це психотерапія.

2) Не хочуть визнавати, що працюють із «голою» вищою освітою без навчання у програмі з підготовки психотерапевтів. Таких просто перевірити. Якщо далі немає згадок про роботу в межах якогось напрямку, швидше за все це самодур і треба бігти.

3) Людина намагається дати зрозуміти, що займається не теоретичною психологією у якомусь НДІ, а саме веде практику… але це смішно навіть припускати.

  • «Дитячий психолог»

Словосполучення «дитячий психолог» є прийнятним для людини, яка працює з дітьми в межах приватної практики. Так вийшло, що говорити «дитячий психотерапевт» не прийнято, хоча з механіки своєї роботи це часто саме психотерапія, але фахівці не завжди мають право так називати себе, а іноді просто не хочуть.

Справа в тому, що для роботи з дітьми фахівці не завжди навчаються на класичних програмах з підготовки психотерапевтів, тому що ті не дуже щедрі на спеціалізації та техніки роботи з дітьми. Фахівці йдуть вчитися до конкретних майстрів на курси їхних методик. Оскільки такі курси зазвичай не акредитовані як програма з підготовки психотерапевта, — назвати себе «психотерапевтом» не можна. Однак часто дитячий психолог має сертифікацію в якійсь класичній програмі з підготовки психотерапевта (цього цілком достатньо для роботи), але далі всі основні сили та фокус уваги спрямовує на методики та техніки роботи з дітьми, які часто навіть не пов'язані з напрямком, де він сертифікувався.

Тобто дитячий психолог може бути сертифікованим психоаналітиком або гештальт-терапевтом, але більше не вивчати цей напрямок, а концентруватися на цікавих для нього методиках та техніках дитячої психології. Можна сказати, що дитяча психологія — це сам собою окремий напрям. Тож назва «дитячий психолог» — це нормально, рідше можна зустріти «дитячий психотерапевт», хоча це теж нормально. Усе це не скасовує того, що батькам потрібно знати про підготовку фахівця. Стандартної вищої освіти для роботи з дітьми у межах приватної практики — мало.

Дуже хотілося б, щоб кожен фахівець знав свої обмеження та зону компетенції. В умовах, де відповідальність за проведену межу між психологом та психотерапевтом лежить на плечах самих фахівців та грамотності клієнтів, досить багато спокуси скористатися цим хаосом. Завдання психологів та психотерапевтів — працювати над створенням психологічної культури, як це давно роблять у західних країнах. Відповідальність клієнтів — за можливості розбиратися в особливостях ринку та сприяти формуванню цієї культури.

Інші публікації
Оберіть терапевта