За понад три роки повномасштабного вторгнення ми як суспільство пройшли різні періоди: моменти оптимізму та зневіри, єднання або загальної втоми. Де ми знаходимося зараз, з точки зору психологічної динаміки, якщо спробувати зробити узагальнення? Які психологічні патерни і тенденції можна простежити, як їх можна охарактеризувати? Запитали у спеціалістів Тритфілд.
Відповідає психотерапевтка Віта Стельмах
Те, як люди переживають катастрофічні події, ставало об’єктом досліджень у різні часи. Науковці складали це у певні схеми і виділяли різні етапи. Ці графіки дещо відрізняються, але по своїй суті досить схожі. Пропоную вам розглянути схему, яку розробили Даян Мейєрс та Леонард Зунін, медичні експерти з травм та втрат:
Вони виділяють фазу, яка передує катастрофі (загроза і попередження про можливу катастрофу), безпосередньо катастрофічну подію, героїчну фазу (коли люди об’єднуються і реагують на подію, рятують життя і майно, своє та інших людей). Далі йде фаза медового місяця, коли люди радіють просто тому, що вижили, переживають спільність з тими, хто пережив аналогічний досвід. Також на цій стадії існують високі очікування щодо значної допомоги з боку офіційних та урядових установ. За нею йде фаза розчарування або втрати ілюзій, коли стають очевидними масштаби втрат, люди можуть відчувати розчарування, гнів, образу. Під час цього етапу люди схильні зосереджуватися на відновленні власного життя та вирішенні власних проблем. Відчуття спільності втрачається. Далі йдуть фази примирення з реальністю (прийняття) та реконструкції (відновлення). Фази є відносно передбачуваними, але вони можуть перетинатися, рух по часовій шкалі не є лінійним.
Зазвичай катастрофа має свій початок, перебіг, закінчення і наслідки. Після її закінчення можна відгорювати те, що сталося і будувати нове життя. Наша війна ще продовжується, і триває вона досить довго. Ми мали тривалу першу фазу — попередження про загрозу — протягом кількох місяців обговорювалася ймовірність повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року відбулося вторгнення. Ми героїчно об’єдналися проти ворога, не дали захопити владу в державі і заплановані до захоплення ворогом території. Далі ми очікували підтримки союзників, розчаровувались, що підтримка недостатня, але продовжували сподіватися на допомогу.
Я вважаю, що зараз у нас чергуються фази медового місяця, розчарування і прийняття. Очевидно, всі вже змирилися з тим, що війна не закінчиться за 2-3 тижні, все більше людей говорить про те, що війна на роки. Проте періодично виникають очікування, що щось кардинально змінить хід війни, як то F-16 або прихід Трампа до влади і т.д.
На мою думку, є часткове прийняття реальності, разом з тим є торги — а раптом війна все ж закінчиться швидше, і бажано на прийнятних для нас умовах. В цей же час, втрат стає все більше, об’єм горя зростає, люди хвилями переживають розчарування і гнів.
Ми регулярно проходимо усі фази переживання катастрофічної події у міні-варіантах. Наприклад, в Україні в не-прифронтових містах, ми бачимо повідомлення про пуски дронів і ракет — це перед-катастрофа, бо ми не знаємо, куди саме вони летітимуть, далі відбувається обстріл і настає героїчна фаза. Сили оборони відбивають напад, працівники ДСНС, «швидкої» та небайдужі люди рятують життя і майно, активізуються донати. Після обстрілу люди радіють тому, що вижили. Так, після 3 років повномасштабного вторгнення це скоріше втомлена радість і не дуже інтенсивна, але вона є. Далі ми дізнаємося про втрати і переживаємо сильні почуття. Ми змиряємось, що наша реальність така, йдемо на роботу, займаємось домашніми справами — повертаємось до «нормального» життя.
Зараз українці виснажені. Психологічне навантаження дуже сильне і тривале. Навіть під час відпочинку, у відносно безпечних місцях чи перебуваючи за кордоном, у фоні весь час залишається війна. Ми її фоново переживаємо, навіть якщо в конкретний момент не усвідомлюємо. Це неможливо відключити. Також ми маємо колосальний об’єм горя, яке неможливо відгорювати, поки війна триває, бо для якісного горювання потрібна безпека, простір, час і відсутність нових втрат. Поки що ми цього не маємо. Ми сумуємо через одні втрати, а на наступний день додаються нові. І це накопичується як великий ком, що і призводить до виснаження. Така наша реальність зараз.
Ми досить добре адаптувалися до ненормальних умов. Нам давали 3 дні, а ми тримаємося вже більше трьох років повномасштабного вторгнення. Нещодавно, після сильного обстрілу Києва, я зайшла в супермаркет о 9 ранку, а там вже пахне свіжим хлібом. Уявляєте? В ту ніч я спала 3 години, бо всю ніч щось літало, а люди вже хліба напекли. Ми з вами дуже сильні. Ми робимо найкраще з того, що можемо і живемо те життя, яке маємо.
Ми пройшли довгий і складний шлях, не знати скільки ще попереду. Тому важливо турбуватися про себе, наскільки це можливо. Випити чашку запашної кави в тиші, прогулятися, смачно поїсти, полежати на траві, порозглядати квіти, обійняти рідних — хай це буде щось маленьке, але стабільне і регулярне.
Зображення взято зі сторінки: https://houseofdeputies.org/2020/03/30/the-phases-...
Вас може зацікавити: Як ми споживаємо контент і новини під час війни
Відповідає психотерапевтка Ганна Гаєвська
Дні, тижні, місяці, сезони, роковини… і потім знову… і знову… знову…
У якийсь момент темрява стала звичною. Не та, що за вікном, а та, що вже оселилася всередині.
Хронічний стрес — як дрібний дощ: день у день точить тіло й психіку. І ніхто не попереджав про такий марафон болю.
Здається, вже було все: всі кольори емоцій, усі тіні відчуттів. А потім — тиша. Не та, що приносить спокій, а та, що обіймає, як холодний камінь.
Психіка, виснажена, починає будувати стіни. Спочатку тонкі, як павутиння, вони ще пропускають тьмяне світло.
Війна чинить руйнівний вплив на психіку людей. Один із поширених захисних механізмів, що виникають у таких умовах, — це емоційне оніміння.
На перший погляд може здатися, що людина зовсім байдужа до подій, пов’язаних із війною. Але якщо придивитися уважніше, то це не байдужість, а емоційне оніміння.
Емоційне оніміння — це не поломка, а адаптація. Це момент, коли психіка свідомо чи напівавтоматично вирішує: «Зараз — не час відчувати».
Коли біль стає надмірним, коли емоції б’ють занадто сильно і надто часто, коли тіло й душа більше не витримують — психіка тисне на гальма. Вмикається режим емоційного знеболення. Не для того, щоб назавжди все вимкнути. А щоб вижити.
Це як переключення в інший діапазон: з «гострого живого» — у «безпечне приглушене». Наче організм тимчасово переводить усю систему в аварійний режим: мінімум реакцій, емоцій, відкритості — максимум функціональності.
Ти ще ходиш, працюєш, говориш, але ніби через скло. Не тому, що тобі байдуже. А тому, що тобі було занадто нестерпно.
У цьому стані може бути важко відчувати радість, сум, співпереживання — як і власні потреби. Але це не означає, що їх більше немає. Вони є. Просто глибоко — на паузі, в очікуванні безпечнішого моменту.
Іноді емоційне оніміння лякає: «Я нічого не відчуваю — зі мною щось не так». Але правда в тому, що з тобою саме так, як потрібно психіці, щоб тебе захистити.
Це не кінець чутливості. Це — тимчасовий міст між перенасиченням і відновленням. І коли прийде ресурс, опора, турбота — відчуття повернуться. Потроху, обережно. І ти знову впізнаєш себе.
Водночас, крім оніміння, все частіше проявляється ще одна реакція — дратівливість та агресивність.
Адже коли базові потреби не закриті, коли втома, невизначеність і тривога накопичуються, енергія, яку ми не можемо спрямувати на щось конструктивне, шукає вихід. І тоді з’являється роздратування через дрібниці, спалахи злості на близьких або незнайомців, агресія у коментарях, розмовах, на дорогах.
Це не ознака «поганості» чи «псування характеру». Це сигнал: ресурси вичерпані, потреби не задоволені, нервова система перевантажена. І там, де колись було місце співпереживанню й терпінню, зараз залишається сухий нервовий оголений дріт, що іскрить від будь-якого дотику.
Емоційне оніміння та агресивність можуть здаватися протилежними, але насправді це дві сторони однієї монети. Обидва стани говорять про виснаження психіки, про її спроби хоч якось впоратися з реальністю, що б’є без упину.
І так, це — не про байдужість. Це — про біль, з яким немає куди йти. Про тіло і душу, яким потрібен перепочинок. Про людей, яким потрібна опора.
Вас може зацікавити: Актуальні психологічні стани на 8-10 місяці війни
Відповідає психотерапевтка Світлана Ломовцева
Якщо говорити про нас як про суспільство, то за три роки ми насправді пройшли багато етапів: шок, заперечення — коли у 2022 році не вірилось, що це все відбувається насправді і хотілось усе повернути як було; торги — коли ми пояснювали, намагались переконати себе, інших, що це тимчасово, що можна ще повернутись і все виправити; потім була стадія сильної люті — тоді був найбільший підйом у суспільстві активної протидії, та, правду кажучи, злість могла виливатись не лише на тих, хто проти нас, а й на тих, хто поряд з нами; стан депресії — виснаження, апатії, коли немає сил щось робити, коли не здійснилось, що бажали і чого чекали, розчарування, що вже ніколи не буде так, як колись. І здавалось би, потім мав прийти стан прийняття, але небезпечні події продовжуються.
Тому, гадаю, наше суспільство зараз проживає стан адаптації до небезпеки і життя водночас. Коли є усвідомлення, що невідомо скільки війна ще буде тривати, а жити треба. І кожен зосередився на тому, що важливо, і тому розподіляє свої сили дуже бережно, бо на всі активності сил не вистачить. Також важливим для суспільства зараз є питання про пошук сенсів. Адже щоб це все витримувати, важливо дати собі відповідь про сенси життя. Витримати такі життєві події можна лише знайшовши відповідь на питання «для чого?».
Ще спадає на думку те, що зараз у кожного формується нова ідентичність. Це період, коли кожна людина ставить собі питання «А хто я в цьому всьому? У цих подіях, болях, радостях. Яка я? Який я?». І це питання кожний ставить собі, — і як суспільство ми формуємо свою нову ідентичність.
Вас може зацікавити: Як жити у період невизначеності? Рубрика: Психологи не дають порад
Відповідає психотерапевтка Алла Ліповець
Війна триває вже понад три роки. І кожен з нас переживає її в різних обставинах: хтось виїхав, хтось залишився, хтось у більш безпечному місті, хтось у менш. Але незалежно від цього, кожен українець та кожна українка сьогодні живе в реальності війни. По-своєму, індивідуально, але під її впливом.
Важко звести все до спільного знаменника, але те, що я помічаю — у собі, у клієнтах, у людях навколо — це відчуття, що гостра фаза адаптації ніби вже минула.
За ці три роки ми проходили різні етапи: заперечення, страх, лють, торги, надії на «скоро закінчиться», періоди виснаження. На початку повномасштабного вторгнення багато хто поставив життя на паузу. Підірвана безпека, невизначене майбутнє, біль навколо — усе це не дозволяло жити звичним життям. Від страху за рідних і за себе тіло завмирало. У кожного це виглядало по-різному, але процес був спільний.
І зараз здається, ніби та зупинена, заморожена частина життя починає знову рухатися.
Ми навчилися жити всередині війни. Ми адаптувалися.
Новини про щоденні прильоти відходять на другий план, а на перший виходить побут, робота, клопоти, зустрічі, плани. Ми не перестали боятися. Але ми боїмося — і продовжуємо жити.
Раніше війна відчувалась як щось зовнішнє, чужорідне, щось, чого не повинно бути. Кожне зіткнення з цією реальністю викликало шквал почуттів. Це можна метафорично уявити як ситуацію, ніби в знайомій кімнаті раптом посередині зʼявилося щось величезне, незручне і страшне. Ти заходиш у звичний простір — і постійно натрапляєш на це, з жахом думаючи: «Чому це тут? Цього не має бути».
З часом ми просто звикли. Це не означає, що воно стало своїм. Але тепер, заходячи в цю «кімнату», ми вже не лякаємось, ми очікуємо, що це щось там буде. Ми знаємо, де воно стоїть, як обійти, як не вдаритись. І живемо далі — навіть з цим.
Я не впевнена, що це можна назвати прийняттям. Бо війна і далі викликає біль, гнів, страх. Але, мабуть, це форма співіснування.
Коли поруч із втратою та небезпекою будуються плани, народжуються діти, проходять зустрічі, звучить сміх. Ці процеси не виключають одне одного. Вони існують паралельно.
І важливо сказати: адаптація — це не байдужість.
Те, що ми навчилися з цим жити, не означає, що нам більше не болить. Це не черствість і не відсутність емпатії. Це — спосіб вижити.
Життя продовжується, навіть у воєнні часи, але цей важкий фон все одно потребує багато енергії, щоб його «перетравлювати». Паралельно із зовнішньою адаптацією всередині у багатьох залишається фонове напруження, тривога, втома. Ми можемо радіти, — але вже не так яскраво. Можемо плакати — без видимої причини. Забувати прості речі, швидко втомлюватися від шуму, новин, людей.
Це трохи схоже на те, як організм пристосовується до фізичного навантаження: спочатку кожен крок дається важко, болить усе тіло, організм не справляється з такою інтенсивністю. Але з часом м’язи адаптуються, з’являється витривалість. Це не означає, що стало легко — це означає, що ми стали сильнішими, але сили все одно витрачаються. І тому ми втомлюємося. І ця втома — не слабкість, а ознака тривалої внутрішньої праці.
Це не тому, що з вами щось не так. Це просто психіка, яка продовжує нести величезне навантаження.
