Вважається, що задача психотерапевта — це, перш за все, робота з «поганими» почуттями: зі страхом, соромом, злістю, ненавистю.
З негативними почуттями ми дійсно працюємо частіше. Їхній список більший, і літератури про них написано багато. Від них належить позбавлятися або якось їх трансформувати. А з «хорошими» почуттями, здавалося б, які можуть бути складнощі? Тому й працюють із ними рідше, і навіть слів для їх позначення у відомих мені мовах набагато менше. Можна порівняти, скільки написано з приводу негативного почуття сорому і його позитивного двійника — гордості. Або почуття провини і почуття подяки.
Насправді ж, із «хорошими» почуттями нам буває анітрохи не легше, ніж із «поганими». Згадайте, якою болісною буває невиражена любов і подяка, як розриває утриманий захват, як обтяжують симпатія і ніжність, коли не знаходять виходу.
Напевно, у більшості з нас арсенал способів для вираження хороших почуттів доволі обмежений. Данило Хломов у статті «Про шкоду хороших почуттів» наводить приклад песика, який висловлював свою симпатію до людей єдиним зрозумілим і доступним йому способом — здійснюючи сексуальні рухи. І цей приклад не тільки про собачку. У людей цю ситуацію можна нерідко зустріти в нашій культурі в такій формі: чоловік уникає вираження симпатії до інших чоловіків, тому що вміє виражати або сексуальну симпатію, або симпатію дитини до батьків. Тоді терапія може допомогти розширити поведінковий репертуар і знайти відповідну форму прояву почуттів, які раніше викликали лише напруження і незручність. Так для нього стануть можливі більш щирі та довірчі стосунки з іншими чоловіками.
Коли я починала свій шлях у терапії, для мене стало великим відкриттям, що роздратування, байдужість, сарказм мені проявляти куди простіше і безпечніше, ніж захоплення, подяку і симпатію. Ці почуття всередині були, але висловити їх у контакті з іншими було соромно й страшно, лякало відчуття власної вразливості, а так хотілося бути безстрашною і невразливою. При цілком презентабельному зовнішньому фасаді, всередині моїм супутником було гризуче почуття ізольованості, ніби дивишся на свято життя через скло, не в силах наситити свій емоційний голод. Частково рятувало вміння писати хороші вірші — теж канал для вираження складних переживань. Думаю, найціннішими для мене і найменш видимими для інших перемогами були саме ті, коли я таки наважувалася проявляти свою вразливість, ризикувала бути, а не здаватися.
Позитивні почуття можуть стати проблемою, коли є «плюс» на рівні відчуттів і «мінус» на рівні реалізації. Наприклад, щось мене вабить, але я не розумію, як діяти. Збудження зупинено, і воно може виразитися в тривозі, занепокоєнні або соматизації. Почуття, як зупинене збудження, несе в собі енергетичний заряд, який може бути реалізований як на шкоду собі, так і на користь, — незалежно від того, «хороше» це почуття або «погане».
Коли я сама стала проводити терапію, то виявила, що дуже часто те, що людина описує як негативні почуття до значущих близьких (наприклад, до батьків), насправді, виявляється спробою прорватися крізь кам'яний завал образ, яким заблоковано доступ до «джерела тепла». Саме неможливість позитивного переживання викликає найбільший душевний біль. І тоді розбір усього цього негативу не є самоціллю в терапії. Це лише сходинка, робота з опором, який блокує вільне переживання любові, близькості та ніжності, що і викликає основне напруження. Особливо люблю бути причетною до таких моментів. Це як навесні спостерігати льодохід на річці. Тоді в мене в кабінеті зазвичай кінчаються серветки, а в повітрі ще якийсь час відчувається запах озону.
Візьмемо інший приклад. Коли стоїш на порозі довгоочікуваних змін, коли це ось-ось трапиться, ще трохи... — тривога може стати нестерпною, і здається, що простіше померти, ніж зробити той самий останній крок на жаданий наступний рівень, крізь точку неповернення, у нове, ще невідоме «я».
Вас може зацікавити: Психотерапія як профілактика
Уявімо собі юну особу, яка нещодавно вступила до університету, про який давно мріяла. Тут би радіти, але її накриває жахливою тривогою з приводу майбутнього урочистого прийому в першокурсники, за кілька днів до. Аж так, що хочеться захворіти й не піти.
Якщо почати розбирати, про що її занепокоєння, можна виявити страх не вписатися в колектив і зустрітися із соромом, виявитися «ніякою»; страх, що «хтось затьмарить». Необхідність по-новому відвойовувати «місце під сонцем», стан гнітючої несвободи від спроб відповідати незрозумілим неписаним правилам і навіть сумніви в правильності вибору навчального закладу: «А може, ну його? Спробую інше через рік, а рочок попрацюю в кафе...»
У ході терапевтичної сесії (через роботу з тілом, диханням, експериментування з ходінням по лінії часу й асоціаціями, що спливають по ходу) з великою ймовірністю те, що розпізнається як почуття тривоги, при пильнішому розгляді в «уповільненому режимі» розгорнеться в почуття азарту і нетерпіння. Замість нервового тремору — метелики передчуття в животі.
Ці почуття можуть виявитися схожими на ті, які вона відчувала в Діснейленді, вперше зважившись покататися на американських гірках.
Так! Саме так! Страх і захоплення йдуть «одним пакетом», змінюючи один одного. Одне неможливе без іншого, і достатньо лише пів кроку, щоб страх змінився інтересом, який несе в собі енергію для освоєння нових можливостей і творчих рішень. Інтерес спалахує, коли фокус уваги потрапляє в тонкий зазор між «страшно» і «нудно», подібно до променя через центр лінзи.
Продовжуючи цю метафору, можна виявити, що всі майбутні однокурсники сидять у тому ж «паровозику», перед тим самим крутим спуском, маючи схожі почуття. І куди веселіше, виявляється, думати про перехід на новий етап дорослішання як про «американські гірки», а не про «голодні ігри», де вижити можуть, у кращому випадку, двоє.
Це збірна історія, зібрана з метафор, які звучали в ході терапевтичної та профорієнтаційної роботи з молодими людьми.
Приклад аналогічної емоційної динаміки з тривогою і збудженням (не обов'язково еротичним) можна змоделювати і з використанням романтичного сюжету, де йтиметься про наближення до вельми небайдужого «об'єкта». Напевно, більшість знайомі з подібним, якщо не з особистого досвіду, то хоча б із кіно. Декорації та персонажі можуть відрізнятися, залежно від жанру та ймовірності хепі-енду, залежно від того, дивитеся ви романтичну комедію чи кримінальну драму.
Психотерапія може виявитися для вас не менш захопливим досвідом, ніж перегляд хорошого кіно, і не варто вдаватися до неї виключно в ситуації кризи, як до рятувального круга. Можливості її набагато ширші, ніж «лікування» від негативу. Це схоже на створення роману з продовженням, від першої особи, у режимі реального часу, від глави до глави, від зустрічі до зустрічі. Один мій клієнт порівняв терапію з проходженням комп'ютерної гри, з відкриттям нових рівнів, невідомих просторів, пошуком скарбів і набуттям нових здібностей. Присутність терапевта як свідка, дотримуючись цієї аналогії, дає можливість «зберігатися». Іншими словами, терапевт — це «літописець» пройдених етапів, хранитель історії змін і точка гравітації, у контакті з якою клієнт може наново виявляти себе справжнього серед усієї нестерпної легкості свого буття.
