«Як не написати фігні?», «Тільки б не помилитись?», «Чи достатньо? Чи не забагато?», «А якщо я отак висловлю свою думку, що люди подумають?», «Як так написати, щоб не зганьбитись і не зганьбити всі покоління психологів аж до Фройда (і його теж)?» Так-так, це все про сором. Бо писати про сором теж, як виявилось, може бути… соромно.
Стосунки з власним соромом у мене давно. Сором довгий час був моїм емоційним аб’юзивним партнером, який робив боляче у стосунках і контролював моє життя. І це ті «стосунки», які зазнали значних змін та трансформацій. Тому я буду описувати те, що спрацювало і працює в моєму досвіді, — як клієнтському, так і терапевтичному.
Чи існує «ген сорому»: звідки сором береться і яким буває?
Еволюційно сором виступав регулятором стосунків в спільнотах та сприяв підтримці соціальних ієрархій. Схильність до сорому в цьому контексті можна розглядати як певну адаптацію до життя в суспільстві та збереження приналежності до нього. Відчуття сорому та присоромлення сигналізували необхідність приховати свої «недоліки» від інших та врятувати себе від вигнання, яке еволюційно означало б смерть. У цьому контексті також простежується тісний зв’язок сорому із владою та контролем.
Більше про еволюційне походження сорому можна почитати в роботі американського антрополога Крістофера Бема “Moral origins: the evolution of virtue, altruism, and shame” («Походження моралі: еволюція доброчесності, альтруїзму і сорому»). Частково ця тема висвітлена в роботі нідерландського антрополога та історика Рутгера Брегмана «Людство: оптимістична історія».
Яким буває сором?
Сором і досі є певним орієнтиром в соціальних нормах, він забезпечує продовження приналежності та уникнення ізоляції. Сором може посилювати самотність і відокремленість. Тому він часто сигналізує нам про нашу потребу в приналежності, прийнятті, розумінні та заспокоєнні.
Оскільки сором також пов'язаний з владою і контролем, окремо можна виділити сором постраждалих від насилля (тут йдеться про всі види насилля, а слово «постраждалий(а)» вжито тут, оскільки, на мою думку, воно семантично є менш стигматизуючим за слово «жертва», водночас в жодному разі не хочу применшити руйнівний вплив насилля на психіку людей). Крім сорому, формується негативне самосприйняття. І є «внутрішній насильник», який може применшувати, знецінювати і зневажати.
«Іспанський сором» теж пов'язаний з приналежністю до соціуму, і виникає тоді, коли певну дію вчиняють інші, а відчуття сорому з'являється у нас. Так може відбуватись, коли вчинки або слова інших різняться з нашими цінностями і/або внутрішньою мораллю. Наприклад, коли виявилось, що відомий хірург не має відповідної освіти та кваліфікації, через його дії сталось багато летальних випадків, яких можна було уникнути, інші хірурги можуть відчувати іспанський сором, бо теж належать до соціальної групи «хірурги», при цьому свою роботу виконують сумлінно. І один голосний випадок може підірвати довіру до їхньої професії.
Крім іспанського, серед «національних» існує ще поняття «шведського сорому». Його батьківщиною є Швеція, де виникла концепція «сорому за перельоти» (шведською flygskam — флюґскам) як результат усвідомлення руйнівного впливу авіаподорожей на довкілля. Подорожувати літаками має бути соромно, вважають шведські еко-активісти.
Досить часто буває і так, що сором виникає одночасно з провиною, і їх часом важко розділити. Про техніки самодопомоги в таких випадках розповім нижче.
Робота з соромом в терапії
Тут, мабуть, варто одразу сказати, що значну частину складатиме власне робота зі ставленням до самого сорому як почуття і до себе такого(ої), який(а) переживає сором. Ми вчимось не уникати, а бути «в контакті» зі своїм соромом, знижувати інтенсивність та зменшувати його вплив на ваше життя.
Ніби звучить достатньо просто, але часом сором може переживатись як оніміння, в якому важко щось описувати словами. Цей стан може тілесно нагадувати переживання страху або так званий стан «когнітивного» шоку. І тоді завдання буде дещо складнішим, оскільки доведеться вчитись говорити про те, що дуже важко помітити або сформулювати.
В терапії ми також вчимось враховувати власні констексти. Наприклад, ви людина з певною історією, в якій вам доводилось щось переживати і адаптуватись до певних умов та середовища. І ви можете бути більш чутливими до страху, сорому, провини, ніж інші люди з іншим досвідом. Тому важливо ставити собі питання: «з огляду на мою історію і те, що я знаю про себе, чи є сенс почуватись так, як зараз? що буде корисно для мене зараз?».
Крім врахування контекстів, ми вчимося самоспівчуттю. Тобто поступово розвиваємо чутливість до власного страждання: помічаємо власні сором і біль, який він може спричиняти, і шукаємо конструктивні методи самозаспокоєння. Наприклад, розповісти історію в безпечному місці, де ви будете прийняті і про вас потурбуються (подрузі, другу, психологу, які вислухають вас без засудження і знецінення).
Варто зазначити, що соромлячись, людина може виходити за межі оцінки своїх окремих вчинків і негативно оцінювати себе в цілому. У неї може виникати імпульс сховатись, звинуватити чи принизити інших. Якщо атакувати іншого з якихось причин небезпечно, людина може боротися із соромом, зневажаючи або принижуючи себе (і ймовірно, таким способом ще підтримувати зв’язки з іншими, бо напад загрожує розривом стосунків).
Тому ще одна мета психотерапії може полягати в тому, щоб допомогти людині відчути себе менш всемогутньою і достатньо хорошою, прийняти різні сторони своєї особистості.
Мені подобається одна техніка, яку я кілька років тому прочитала у статті сучасного транзактного аналітика (на жаль, не пригадую уже точної назви і не можу дати прямого посилання на першоджерело, при цьому хочу поділитись, бо сама за потреби в окремих ситуаціях користуюсь цим способом). Суть у тому, щоб перетворити сором… на провину. (Не спішіть казати «а можна на щось приємніше?» і проходити повз.)
Наприклад, я забуваю привітати подругу з днем народження, згадую про це через тиждень чи два і думаю «шо ж я така за людина нехороша, а ще подругою називаюся» (сором). Ставлю собі питання — це я погана чи мій окремий вчинок? Це місток від сорому («я погана») до провини («моя дія могла спричинити шкоду, образити»). А тут вже можна визнати, вибачитися, компенсувати, виправити.
У деяких випадках такий спосіб буде не підходящим і навіть зайвим. Наприклад, у випадку сексуального насильства людина не несе відповідальності за досвід, що породжує відчуття сорому. Відповідальність за скоєне несе лише кривдник(и). У випадку такого сорому нашим завданням буде повернути постраждалим відчуття влади і контролю над власним життям, власними виборами у житті та зменшити вплив «внутрішнього аб’юзера» на життя людини. У цьому випадку серед цілей психотерапії також є допомога в тому, щоб людина змогла відчути себе більш цілісною, адекватною і, по суті, гідною існування.
Резюмуючи. Самостійно можна працювати на усвідомлення за допомогою практик майндфулнес, використовувати техніки самодопомоги, звертати увагу на свої переживання поряд з іншими. І оскільки сором є контактним почуттям, то глибша робота буде відбуватися в психотерапії (особистій і/або груповій). Обидва ці способи є взаємодоповнюючими.
