Говорячи про батьківські фігури й стосунки з батьками в контексті психотерапії, ми майже завжди починаємо пригадувати дитинство й обговорювати, як поведінка батьків на нас вплинула. Але стосунки з батьками – це не тільки про минуле, але й про теперішнє. Ми запитали психотерапевток Тритфілд про різні аспекти у взаєминах дорослих людей з їхніми батьками: чи можна їх покращити чи вже запізно, чому ми іноді «впадаємо в дитинство» і чи існує парна терапія, на яку можна було б запросити батька або матір.
Відповідає психотерапевтка Тетяна Ширяєва
Під час повномасштабного вторгнення багато хто забрав батьків жити до себе або сам переїхав жити до батьків. Як, за вашими спостереженнями, такі зміни впливають на стосунки, — чи стають люди ближчими через загрозу життю і тиск зовнішнього ворога чи, навпаки, виникає більше напруження і старі образи актуалізуються через загальну втому? Що можна зробити, щоб таке співмешкання було стерпним?
Із темою напруги в стосунках у сім'ї ми зустрілися із початком ковіду-19, коли офіційні звіти ВООЗ вражали драматичним стрибком рівня домашнього насилля, а потім рівнем розлучень. Зараз у час війни в Україні спостерігаємо картину, коли у сім'ях, де дорослі діти, які мають гарний досвід проживання окремо, і дорослі батьки з часом не витримують присутності один одного.
Численні дослідження підтверджують, що соціальна підтримка не лише має позитивний вплив на тіло та мозок, але й зміцнює людські можливості у подоланні стресу. Тому возз'єднання сімей є стратегічним рішенням. Однак з часом у стосунках спостерігається надмірна агресивність, яка робить подальше перебування складним або й нестерпним. І тут, звісно, можна говорити про те, що насправді у стресових ситуаціях ампліфікується те, що потенційно було у приспаному вигляді. Втім, є тут і інша сторона, коли попередні стосунки між батьками та дітьми не були критичними — і не лише через тривале і звичне проживання на різних територіях, де кожен був у себе «вдома».
Ця проблема, як і будь-яка інша, може розглядатися під різними кутами зору, втім можна виділити декілька важливих перспектив.
По-перше, сім’я зазнає впливу війни, яка є очевидним стресуючим фактором і дуже нас виснажує. У стресових ситуаціях організм максимально використовує свої ресурси і йому треба підтримувати свій гомеостаз, важливими елементами якого є хороший сон, повноцінне харчування та спорт, бодай 30 хвилин швидкої ходьби. Щоб послабити вплив стресу, організму важливо мати спокій і відпочивати; мати енергію для організації та здійснення здорової життєдіяльності. А фізична активність чи рух позитивно впливають на вагусний нерв, а отже, допомагають нашому мозку заспокоюватися та обробляти інформацію у відповідності до її важливості. Нам також важливо вміти дихати (є багато варіацій дихання, наприклад «квадратом» із однаковими інтервалами вдихів та видихів, дихання животом, а не грудною клітиною тощо) та повертати себе у «тут і зараз» через помічання запахів, кольорів і звуків, щоб справлятися із спогадами (бо це минуле) та не тривожитися про майбутнє (бо воно поза нашим контролем). Центрування та заземлення допомагають залишатися у «тут і зараз», а це запорука виживання.
По-друге, виникнення внутрішньосімейних конфліктів можна розглядати і з точки зору теорії прив'язаності. Возз'єднання сімей на час війни може призвести до змішування ролей. У членів сімей немає чіткого розмежування соціальних внутрішньосімейних ролей: того, хто забезпечує турботу, і того, хто її потребує. Під турботою, звісно, розуміється присутність у контакті із іншим, що супроводжується задоволенням потреб і не може відбуватися лише в одному напрямку, бо всі члени сім’ї потребують турботи і всі мають можливість її давати іншим. Насправді, банальні речі типу приготування їжі та прибирання в оселі є теж проявами турботи. У спільноті дорослих дітей та їхніх батьків ролі «дітей» феноменальні, оскільки дорослі учасники є рівнозначно спроможними суб’єктами. Тому у такому середовищі дуже важливим є обговорення правил та умов спільного побуту. Цим задовольняється участь у формуванні безпеки середовища проживання, де ніхто нікому «не винен», і ніхто не є поганим, бо є «невдячним». Навіть у випадках із проживанням горя, депресій та гострих стресових реакцій, важливою є активізація людини через заохочення її до активної діяльності.
Декілька важливих речей, про які необхідно пам’ятати членам сімей:
- Проговорюйте, що сталося, як кожен із вас почувається, бо це послаблює відчуття самотності, ізоляції чи чиєїсь недоречності.
- Діліться інформацією (Із підлітками та особливо із дітьми. Для них має бути зрозумілим, який стан проживають батьки, бо з реальністю безпечніше мати справу, ніж із невідомістю, коли діти помічають емоційний стан батьків, але не знають, що відбувається).
- Займайтеся спільними справами і це не лише про ігри з дітьми, але й про спільну турботу про побут, наприклад, прибирання чи готування їжі. Сімейні ролі мають бути зрозумілими для всіх, хто проживає разом (якщо є потреба в допомозі, говоріть про ней); будьте активними; «оглядайтеся на інших», тобто цікавтеся, як почуваються інші члени вашої родини і як ситуація впливає на них.
- Виражайте емоції, цим ви допомагаєте іншим членам родини усвідомлювати їхні емоції, почуття та тілесні відчуття, останнє є надзвичайно важливим у складних життєвих ситуаціях.
- Підтримуйте зовнішні соціальні контакти із групами підтримки, із сусідами, друзями, важливо не ізолюватися від інших. Емоційний стан одного члена родини впливає на емоційні стани інших, зважаючи на системність сімейної структури, в якій ми, як і інші соціальні тварини, регулюємо внутрішні біохімічні процеси, емоції та поведінку один одного через соціальний синапс чи дзеркальні нейрони.
- Подбайте про свою емоційну регуляцію. Емоційна регуляція теж є важливим аспектом. Перевіряйте, як почувається ваше тіло і що ви відчуваєте. Агресія інколи є неусвідомленою потребою у турботі та ознакою емоційної виснаженості, тому підтримуйте себе та інших членів родини своєю уважністю до їх емоційних станів.
Вас може зацікавити: Оля Іванюк-Долженко. Як відстоювати власні кордони екологічно
Відповідає психотерапевтка Олеся Варварська
Є такий феномен, коли цілком доросла людина, спілкуючись зі своїми батьками, раптом почувається так, наче їй знову 5 років. Можуть називати різний вік: «наче мені 3 роки», «наче мені 10 і я приніс двійку», «наче я знов підліток». Що це таке, чому так стається і як можна повернутися у дорослу позицію, якщо поруч із батьками часто почуваєшся дитиною (не в приємному сенсі)?
Стосунки між дітьми та батьками — тема вічна й нагальна, незалежно від віку, в якому перебувають і ті, й інші. Саме в цих стосунках насамперед ми ростемо і розвиваємося, формуємося як особистості, пізнаємо себе і пізнаємо життя. Але окрім того доброго, що ми там отримуємо, у процесі дорослішання в цих стосунках ми часто набуваємо також і досить багато травматичного досвіду. І це, на жаль, неминуче.
Якщо ви раптом, уже будучи дорослим і спілкуючись із батьками, усвідомлюєте себе в дитячому стані, наче вам 3 роки, або 10, або наче ви знову підліток, схоже на те, що якийсь ваш непрожитий травматичний досвід із того віку оживає просто тут і зараз, у контакті з кимось із ваших батьків. Зазвичай це реакція на якийсь тригер.
Тригер — це стимул, який чимось нагадує нам про травму, викликає неприємні почуття або спогади, найімовірніше, не надто відповідні теперішній ситуації. Тоді ми змушені знову переживати травматичні події з минулого неначе наяву.
Тоді ми немов регресуємо в дитинство, тобто занурюємося в дитячі переживання, повертаємося до ситуацій із дитинства, психологічно відкочуємося назад у той самий вік, де трапилося щось надто важке на той момент. Ми потрапляємо в певний дитячий досвід, який, судячи з усього, був для нас травматичним і який, найімовірніше, залишився в нашій психіці незавершеним гештальтом.
Зустрічаючись із тригером, людина ніби знову опиняється в тій травмі. Як так трапляється? Тригер активує наш рептильний мозок, запускаючи механізми самозбереження, що включають у себе три можливі реакції «бий, біжи або замри». Вважається, що тіло пам'ятає все, і у відповідь на тригер наше тіло реагує так, ніби травматична ситуація розгортається просто тут і зараз. Причому наша емоційна реакція може здаватися не конгруентною, не адекватною, занадто бурхливою порівняно з ситуацією. І це пов'язано з тим, що тригер змушує людину ніби переживати справжню травму, і в цей момент вона втрачає зв'язок із реальністю.
Наприклад, у людини, яка в дитинстві постраждала від травми неприйняття й відкидання, навіть у дорослому житті певні мамині слова, жести, реакції чи холодний ображений погляд можуть спровокувати й підняти почуття з дитинства, де вона переживала подібне, коли її ігнорувала, відкидала чи емоційно кидала мама. І вона може несвідомо раптом повернутися в стан того страху чи болю або відчути непереборне бажання втекти, захиститися чи завмерти.
Тригером може стати що завгодно. Це може бути обстановка або місце, що оживляють наші дитячі спогади. Це може бути звук, тон або слова, які, будучи дитиною, вона чула від аб'юзивних батьків. Це може бути запах, відчуття в тілі або чийсь прояв емоцій, що нагадують нам якусь картинку з минулого, пов'язану з травмою. Це може бути ситуація, коли людину критикують, відкидають, ігнорують або гіперопікають. У кожного з нас у такі моменти є щось своє з непрожитих травм і незавершених гештальтів.
Оскільки тригер наче перемикає якийсь невидимий тумблер усередині, це може призвести до того, що людина перестає бути в тут-і-тепер і контролювати ситуацію, і під впливом тригера може діяти автоматично та імпульсивно.
Що може допомогти повернутися в дорослу позицію?
1. Перше, що я б рекомендувала, це обов'язково взяти паузу і спробувати побачити ситуацію ширше. Для того щоб сповільнитися, можна порахувати подумки до десяти, помітити щось іще довкола себе, зробити глибокий вдих-видих, прислухатися до відчуттів у тілі й відчути своє тіло та свій розмір.
2. Потім добре б помітити й усвідомити, що те, що я зараз переживаю, не про тут і зараз, мене відкинуло в мій минулий дитячий досвід. Важливо помітити й усвідомити, як реагує моє тіло: прискореним серцебиттям, або завмиранням, або, наприклад, люттю. Спробувати заспокоїти тіло за допомогою глибокого дихання або будь-яких інших відомих вам технік релаксації.
3. Важливо в такий момент тестувати реальність. Можна запитати себе: «Те, що я зараз тілесно відчуваю й емоційно переживаю, це до цієї ситуації, або з якого віку я її переживаю і скільки мені зараз років?»
4. Так само як спрацьовують тригери, що повертають мене в дитинство, добре б мати маркери того, що я дорослий, які допомагають оговтатися. Наприклад, якщо я чую, що мій голос стає тихішим і тоншим, можливо, я провалююся в дитячу позицію. І тоді, повертаючи собі свій тембр або гучність, можна повернутися до себе дорослого. Подумки спробувати згадати, що я знаю про себе дорослого, аж до того, який я, яка в мене освіта, чим я займаюся в дорослому житті, щоб у моменті повернутися в дорослий стан.
Коли в цьому процесі між тригером і реакцією з'являється усвідомлення, то разом із ним приходить вибір. Тоді ми діємо не автоматично з травми, ніби мені 3 роки, а з дорослого віку, усвідомлюючи себе, свої почуття і свої потреби.
Було б чудово спробувати усвідомити, що взагалі трапилося, що саме викликало таку мою реакцію і на що це схоже з мого минулого досвіду. Важливо зауважити, що насправді зараз я в безпеці й мені як дорослому нічого не загрожує. Але ймовірно, у мене як у дитини був досвід, який може викликати і зараз сильні почуття в подібних ситуаціях, і якщо цей біль або почуття оживають зараз, то, схоже, цей гештальт не завершений.
У такому разі важливо в супроводі психотерапевта спробувати завершити ці гештальти, опрацювати травматичні історії з минулого і в безпечному середовищі та з підтримкою перепрожити ті почуття, які тоді в тій ситуації в дитинстві не вдалося прожити.
Завершення таких гештальтів і опрацювання дитячих травм зазвичай позитивно впливають не тільки на стосунки з батьками, а й на якість нашого життя, допомагають адекватніше сприймати те, що відбувається, та вибудовувати здоровіші стосунки з іншими людьми.
Вас може зацікавити: Олена Бранте. 5 запитань про довербальну травму
Відповідає психотерапевтка Лілія Скуйбіда
Якщо неприйняття, маніпуляції та критика з боку батьків не припинилися, навіть коли їхня дитина виросла і давно сама стала дорослою і завела родину — чи є шанси це змінити і налагодити стосунки? Чи має сенс дорослій людині «домагатися» прийняття від батьків, вибудовувати кордони і шукати порозуміння, чи вже запізно? З чого починати, якщо стосунки все життя були поганими, але ще є надія їх покращити?
Людські стосунки — це не сталий результат докладених зусиль, а процес взаємодії. Вони весь час змінюються, навіть коли ми цього не помічаємо. Тож можливість покращити стосунки є завжди.
Найпростіше це зробити, коли таке прагнення є у обох сторін і воно стає предметом обговорення. Це вже і є покращення стосунків — зустрітися та відверто поговорити про свої бажання, потреби, очікування, розчарування, дізнатися про те, чого хочеться, що турбує та цікавить іншого. У такому діалозі можна домовитися про важливі для обох сторін речі, встановити нові правила спілкування, поділитися почуттями та сподіваннями.
Але зазвичай батьки не вважають за потрібне щось змінювати у своїй поведінці або навіть обговорювати це — внаслідок особистісних або вікових обмежень та особливостей. А дорослі діти несуть тягар непережитих дитячих образ, злості, претензій та очікувань.
Саме потреба нарешті звільнитися від цього тягаря інтерпретується як бажання покращити стосунки з батьками, що найчастіше означає — змінити на краще ставлення батьків до себе.
Але це неможливо, як неможливо змусити будь-яку іншу людину ставитися до вас так, як вона не вміє, не може, не хоче. Тоді залишається лише те, як ви до цього ставитесь, як реагуєте, що з цим робите. І це, перш за все, місце для внутрішньої роботи, глибокої та іноді довготривалої.
Бо бажання дорослих дітей отримати від батьків прийняття, визнання, розуміння або протестувати, доводити свою точку зору, право на свої рішення свідчить про незавершену сепарацію.
Звісно, з цим краще піти до психотерапевта, а не до реальних батьків. Бо це більше внутрішній процес, що знаходить відображення у зовнішніх обставинах.
Що можна зробити вже зараз для покращення стосунків із батьками?
1. Відверто відповісти собі на питання: «Для чого мені це потрібно?». Бо саме з усвідомлення своїх справжніх мотивів починаються справжні зміни. Я хочу довести щось батькам, змінити їхню поведінку чи отримати дещо довгоочікуване (дозвіл чи визнання)? Або вони попри все важливі для мене люди, і я хочу бути частиною їхнього життя і щоб вони були частиною мого? Якщо я не спробую налагодити стосунки, то буду почуватися винним або невдячним? Або для мене важливо спробувати відбудувати теплий емоційний зв’язок з рідними?
Відповідаючи на питання «Для чого це мені?», можна дізнатися про свої актуальні потреби, які можна задовольнити не тільки у стосунках з батьками, а й з іншими людьми з вашого оточення.
Тож, перше: у батьків може не бути всього, що вам потрібно, але це можна отримати від інших.
2. Усвідомити, з якими саме фігурами батьків ви хочете покращити стосунки? З тими, якими б вам хотілося, щоб вони були (добрими, чуйними, розуміючими, підтримуючими, коротше кажучи, з «ідеальним» образом хороших батьків)? Чи з реальними людьми, такими, які вони є насправді, зі своїми слабкостями та вадами, помилками та проблемами? У другому випадку шансів більше, хоча, можливо, доведеться робити те, чого ви не робили раніше, помічати те, чого не помічали.
І це друге: батьки — звичайні люди, що мають недоліки та помиляються.
3. Пам’ятати про те, що «здорові» стосунки з батьками відбуваються на кордоні між вами, окремими дорослими людьми. Це означає, що кордони повинні бути. Ви маєте право встановлювати та захищати свої, а також повинні поважати та не порушувати батьківські.
І це третє: зрозумілі кордони — запорука гарних стосунків.
4. Фокусуватися на тому, на що ви можете впливати. Неможливо змінити точку зору батьків, пом’якшити їхній тон або суровий погляд. Неможливо відмінити свої емоції з цього приводу. Але можна обрати, що про це подумати, яке надати значення, як поставитися, і врешті-решт, що з цим робити.
5. Тренуйтеся помічати нове у стосунках. Бо іноді здається, що ситуація повторюється так само, як було колись і вже не раз. Але навіть розмова з одного й того ж приводу між тими самими людьми відбувається щоразу по-іншому. І саме здатність помітити це відкриває нові можливості для розвитку цієї ситуації і стосунків в цілому.
6. Бути готовим до того, що не всі стосунки, на жаль, можна покращити. Іноді їх можна просто підтримувати, пристосувавшись до реального стану речей найкращим для вас чином. В деяких рідких випадках найліпшим варіантом буває дистанціюватися та обмежити спілкування. А може статися, що всі ваші намагання та спроби не отримають бажаного відгуку. І це боляче, та ви зможете це витримати, пережити біль та розчарування, бо ви вже доросла людина.
І це останнє: ваші стосунки з батьками можуть не покращитися, і з цим можна жити.
Вас може зацікавити: Як влаштовано терапію пар. Рубрика: Психологи не дають порад
Відповідає психотерапевтка Лідія Коваль
Ми знаємо про парну терапію для подружжя, а чи буває парна терапія для дорослої людини і її батька або матері? Чи навіть групова терапія для усієї родини? Чи є сенс запрошувати когось з батьків на парну психотерапію? Як ведеться робота і чи допоможе це покращити стосунки дорослої людини із батьками старшого віку?
Так, подружні чи партнерські пари вже звично приходять в терапію, щоб розгледіти, що відбувається, та врівноважити свої стосунки. Інколи є запит на завершення стосунків.
І так, буває парна терапія для дорослих людей та їхніх батьків. На такі зустрічі можуть приходити усією родиною. Це тоді трактується як сімейна терапія, де розгортається театр взаємодії цієї сім’ї.
Карл Вітакер, професор психіатрії, психотерапевт називав таку взаємодію «Танці з сім’єю». І у цій метафорі закладено багато символізму, який допомагає відчути, як саме відбувається терапевтична робота з родиною. Можна скільки завгодно читати про танець, можна все вивчити про танець… але так і не змогти взаємодіяти в танці зі своїм партнером! Терапія пари або сім’ї — це практика цього метафоричного танцю, практика взаємодії. Буває так, що кожен з учасників родини просто переконаний «я ж роблю усе добре, а уся проблема в моєму партнері (батькові, матері)… якби він поводився гарно, то все було б чудово». Або є інша крайність: «я такий неідеальний партнер… треба шукати отой ідеал, і тоді наш танець, наша взаємодія точно вдасться — стосунки будуть ідеальні, граційні, красиві».
Роль терапевта в цьому процесі — дати можливість розпрощатися з ілюзіями про обов’язкову ідеальність цих стосунків, цього партнера або себе. Щоб дорослі люди в терапії могли помітити і визнати — а як є насправді? А як ми хочемо, щоб було? А що ми готові для цього зробити?
Хорошим результатом терапії буде, якщо учасники сімейної терапії виявлять основні зони конфліктів, складнощі та навчаться комунікувати між собою, бачити і чути один одного. Коли учасники родини беруть відповідальність за свій конфлікт, переходять від претензій та звинувачень до усвідомлення своєї ролі в цих стосунках. Вони домовляються, що кожен береться вирішувати складнощі, не перекидаючи на іншого відповідальність та не обвинувачуючи. Коли родина зголошується і приходить на терапію — це вже свідчення великої важливості й цінності цих стосунків та кожного учасника зокрема.
Важлива тема в роботі з родиною або парами — це кордони. З клієнтами в терапії досліджуємо свої особистісні кордони і пам’ятаємо, що наші кордони закінчуються там, де починаються кордони іншого! Часто можемо зустрічати ситуацію, коли батьки наче не зауважують, що їхня дитина доросла. Батьки намагаються керувати виборами та діями своїх дорослих дітей, застосовуючи увесь розкішний арсенал інструментів: контроль, маніпуляції, знецінення, лестощі, підкуп. Запрошуючи в таку собі гру-контакт «злиття», де неможливо відчувати себе дорослим, окремим, вільним у своїх бажаннях, відповідальним за свої вибори і дії. Направду, в такій взаємодії складно почуватися задоволеним та щасливим… складно усім учасникам. Хочеться оборонятись, захищатись, нападати і відвойовувати свою автономію. В таких випадках ми можемо опрацьовувати в терапії потребу пізньої сепарації. Бути «окремим» і залишатися в емоційно близьких стосунках. Робота в терапії з кордонами допомагає зауважити навпроти себе дорослу особистість, вийти зі злиття. Це справді дуже покращує стосунки!
Якщо доросла людина ініціює запрошення когось з батьків в терапію і вони погоджуються і приходять, щоб в безпечному просторі кабінету психотерапевта мати можливість бути разом і говорити про важливі речі, це також свідчить про цінність таких стосунків. Щоб зважитися на таку взаємодію, батькам треба мати неабияку сміливість та прогресивність, здолати певні упередження («ми сильні та розумні — самі впораємося»), чи сором («я, напевно, якось “не так” виховувала сина»). Тому, на жаль, такі ситуації — терапія дорослої людини з батьком чи з матір’ю — ще не часто зустрічаються в практиці терапевтів, що працюють з парами. Але все змінюється, багато дорослих людей і людей старшого віку зараз визнають доцільність звернення до фахівців в сфері психічного здоров’я.
