Як і будь-яка війна, російське вторгнення спричинило мільйони внутрішніх та зовнішніх переміщень, змусивши людей відчуття дому, стабільності та звичну ідентичність. Що переживають ті, хто вимушено виїхав зі свого рідного міста —за кордон або у більш безпечні міста? Що це за досвід — втрата "дому" — з точки зору психології?
Відповідає психотерапевтка Марія Аксьонова
Втрата дому або відчуття дому через війну може переживатися дуже по-різному в залежності від контексту самої втрати, індивідуальних особливостей людини, а також можливості отримати підтримку в своїх переживаннях, розділити їх. Проте в будь-якому випадку цей досвід здебільшого виявляється глибоко травматичним і впливає на всі сфери життя людини.
Нашою психікою цей досвід переживається не лише як фізична втрата дому, а і як багатовимірна психологічна втрата — і супроводжується проживанням горя. Разом із домом ми втрачаємо дуже важливі опори, як то:
- Базове відчуття безпеки. Дім зазвичай асоціюється з безпечним місцем, де ми можемо розслабитися, відновитися, бути собою, насолоджуватися близькістю з рідними.
- Відчуття стабільності і контролю. Відчуття дому складається з купи маленьких речей, на які ми зазвичай не звертаємо уваги або робимо автоматично: чай із улюбленої чашки, колір плитки у ванній, звичні магазини поряд, улюблена кав'ярня — це все разом створює відчуття стабільності і передбачуваності нашого життя.
- Значуща частина нашої ідентичності і відчуття приналежності. Відчуття дому також пов'язано з нашими соціальними зв'язками, яке ми можемо частково або повністю втратити, коли полишаємо свій дім.
- Дім і відчуття дому також багато в чому виконує роль фундаменту наших мрій і планів, тому його втрата може відчуватися не тільки як втрата минулого і теперішнього, а й як втрата майбутнього. Невпевненість у майбутньому («де і як жити», «чи можна повернутися», «що буде з родиною») викликає хронічну тривогу та відчуття безсилля.
Людина переживає горе та смуток за значущими матеріальними речами, спогадами, звичним колом спілкування і способом життя. Це є процесом горювання, схожим на втрату близької людини, але спрямованим на місце, звичний спосіб життя, соціальні зв’язки, майбутні плани та сподівання. Стадії горювання (заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття) можуть проявлятися хвилеподібно, людина «ходить туди-сюди» між фазами.
Психологи виділяють так звану «травму переміщення»: вимушена міграція — це екстремальна та кризова ситуація. Людям доводиться формувати нові цінності, моделі поведінки та адаптуватися до нового, часто лякаючого, оточення, відмовляючись від попередніх.
На переживання втрати дому дуже впливає контекст і особливості того, як саме і що саме трапилось.
- Якщо житло було зруйновано внаслідок бойових дій, це проживається як незворотна втрата. У такому випадку горе може бути більш гострим, інтенсивним. Водночас така людина може отримувати більше підтримки, і сама відчуває більше права відчувати і проживати горе.
- У випадку залишення домівки в окупації проживання горя більше схоже на невизначену втрату: людина по факту не має доступу до свого дому, але є відчуття, що дім є, а разом з тим є і надія до нього колись повернутися.
- При переїзді в більш безпечне місце українці теж стикаються зі свого роду невизначеною втратою, бо не знають, коли і чи зможуть повернутися додому. У такому випадку часто переїзд може сприйматися як тимчасовий, навіть якщо життя в іншому місці триває багато років без зрозумілих перспектив повернутися. Наявність фізичного дому, навіть якщо він далеко, сама по собі може сприяти відчуттю певної частки стабільності у загальній невизначеності — саме через це деякі люди, що покинули домівку, не продають або не здають в оренду свої домівки навіть за такої можливості. Хоча в цьому випадку втрата може виглядати як менш болюча, таке відчуття тимчасовості може заважати адаптуватися в нових умовах і жити повноцінним життям. Людина, наприклад, може не вчити місцеву мову (якщо виїхала за кордон), не купувати речей, які створюють домашній затишок, тощо.
- Ще один контекст, який впливає на проживання втрати дому — це можливість повертатися туди. Багато українців приїздять додому в гості із-за кордону, не зважаючи на війну, що триває. Це може бути певним «пом’якшувальним» фактором у процесі адаптації на новому місці, але в деяких випадках відчувається як виснажливий досвід життя на дві оселі.
- У ширшому контексті Україна, як рідна країна, теж може відчуватися як дім, тому переїзд до іншої країни зазвичай переживається складніше, ніж переміщення всередині країни, коли людина опиняється в іншому місці, але люди і процеси навколо є більш зрозумілими за рахунок мови, загальних неформальних правил і способу життя.
- Водночас відчуття втрати дому може з'являтися і без фізичної втрати житла: коли ми перестаємо відчувати свій дім як безпечне місце внаслідок обстрілів, блекаутів і інших наслідків військових дій.
З якими ще емоціями та станами стикаються люди, що втратили домівку?
- Відчуття фонової тривоги і хронічного стресу через втрату стабільності і безпеки, невизначеність майбутнього і необхідність адаптуватись до інших умов життя.
- Гнів, образа: втрата домівки часто відчувається як несправедливість через руйнування звичного світу і планів на майбутнє. Агресія при цьому може бути спрямована як на ворога, так і на оточуючих, або навіть на себе.
- Емоційне оніміння: у деяких людей психіка захищається від стресу таким чином, що людина перестає відчувати будь-які емоції, чи то біль і горе, чи то радість, інтерес. Це схоже на депресивний стан і може бути одним із його ознак.
- Почуття провини та сорому (наприклад, «вина вцілілого», самозвинувачення, що не врятували дім або залишили когось із близьких).
- Самотність та соціальна ізоляція: на новому місці неминуче доводиться стикатися з необхідністю формувати нове оточення, що додатково може ускладнюватися внутрішнім протестом через те, що людина не обирала ці зміни.
- Соматизація: фізичний рівень прояву стресу (головний біль, м'язові спазми, розлади травлення тощо).
- Криза ідентичності: дім є частиною того, ким ми є і як ми себе бачимо, тому його втрата пов'язана з необхідністю відбудовувати нового себе.
Тривалі емоційні переживання також впливають на когнітивну сферу і можуть спричиняти такі стани:
- Порушення концентрації та пам’яті: психіка працює в режимі виживання, що погіршує пізнавальні процеси.
- Когнітивні викривлення: песимістична оцінка перспектив, фаталізм, очікування негативного сценарію.
- Нав’язливі спогади (флешбеки): людина знову і знову «переживає» травматичні події, пов’язані з виїздом або останніми днями вдома.
Досвід втрати може в деяких випадках призводити і до психічних розладів: посттравматичний стресовий розлад, тривожні та депресивні епізоди, порушення адаптації (складнощі в організації побуту, фінансові проблеми, відсутність соціальних опор).
Водночас втрата дому, як і будь-який травматичний досвід, може стати стимулом для особистісного зростання. Багато людей на тлі втрат і травматичних подій формують нове бачення життя, переглядають цінності, розвивають неймовірну психологічну стійкість та солідарність, знаходячи сили для «нового початку». Цей процес називається посттравматичним зростанням.
Для багатьох українців відповідь на питання «де мій дім?» протягом війни мінялася і продовжує мінятися. Для когось дім залишився у фактичниму житлі, яке було залишено, для інших домом стала вся Україна, комусь вдалося поступово відновити відчуття дому на новому місці, а хтось досі знаходиться в процесі пошуку відчуття дому.
Одна із вимушених мігранток в Німеччину каже: «У мене мінялась відповідь на питання «де мій дім». Спочатку він був в Україні, потім і там і тут, потім лише у Німеччині, а тепер взагалі є відчуття, що в мене його немає. Мій дім (=безпека) в Україні вже не існує, яким він був, а в Німеччині я не прижилась. Хочеться знайти місце, де я буду почуватися вдома.»
Вас може зацікавити: Вимушена еміграція та адаптація в новій країн
Відповідає психотерапевтка Вікторія Каленська
З якими труднощами стикаються люди після вимушеного переїзду під час війни, — і як їхній новий статус може впливати на ідентичність, на уявлення про себе?
Небезпека просочується у власний дім
Дім перестає бути місцем затишку й спокою. Фоновий постійний страх за своє життя і життя близьких, непевність у завтрашньому дні, обмеження можливостей і руйнування основ звичного буття можуть ставати нестерпними.
У такій ситуації люди змушені приймати рішення про переїзд у пошуках безпеки.
Хочу наголосити на величезному розмаїтті досвіду переміщених. Те, яким буде для них цей шлях, залежить від безлічі факторів: індивідуальних особливостей людини, фінансового становища, складу сім’ї, стану здоров’я, досвіду переживання криз, наявності ресурсів і підтримки. Не менш важливим фактором є те, якою буде підтримка з боку держави та наскільки відкритими до новоприбулих будуть місцеві спільноти.
Якщо узагальнити, процес вимушеного переміщення можна умовно розділити на три етапи, кожен з яких має свої виклики, труднощі та переживання.
На кожному етапі ідентичність — те, ким я є — і уявлення про себе трансформуються. Ці зміни приходять поступово через досвід проживання втрат, освоєння нових ролей та формування нових зв’язків.
Протягом усього шляху можна помітити, як проявляється спосіб, у який людина намагається відновити цілісність і знайти опору в новій реальності. Таким чином, вимушене переміщення — це не лише фізичне покидання дому, а й глибока екзистенційна подія, що зачіпає відчуття себе.
Перший етап. Підготовка
Люди виїжджають по-різному.
Хтось має час підготуватись, планує, зважує «за» і «проти», намагаючись створити собі хоча б мінімальну опору. За можливості обирає потенційно комфортніше для себе місце, наприклад, країну, мову якої знає, або місто, де має близьких чи знайомих.
Інші змушені вирушати поспіхом лише з документами й найнеобхіднішими речами, у стані тривоги та страху перед невідомістю. Дехто їде з рідними — і це водночас і підтримка, і відповідальність.
Інші змушені залишити сім’ю, беручи з собою біль, почуття провини чи сорому.
Хтось стикається з осудом і залишається наодинці зі своїм вибором.
І хоч кожен досвід різний, очевидно, що важко всім. Вимушений переїзд у будь-якому випадку вибиває землю з-під ніг. Люди обирають те, чого б ніколи не обрали за звичних обставин. На це важко зважитись і важко змиритись з необхідністю будувати своє життя майже з нуля.
Люди рухаються не стільки до, скільки від. Це не пошук кращих умов для розвитку, а спроба знайти безпечніше місце, ніж теперішній дім. І це боляче.
Хоч це й вимушений переїзд, у ньому є компонент вибору й прийняття рішення, тож людина зберігає відчуття агентності. З одного боку, це протидія безсиллю, а з іншого — тягар усвідомлення ризиків.
У цей час людина може сумніватися, чи вірно вона чинить, відчувати страх за близьких, перевантаження відповідальністю — особливо якщо переїзд відбувається з дітьми або людьми, які потребують опіки.
Навіть коли рішення прийняте, вимушений вибір супроводжується глибоким смутком за всім, що доводиться залишити, і тривогою перед невідомістю.
Другий етап. Приїзд. Виживання
Початок цього етапу можна назвати “emergency adaptation phase” (Papadopoulos, 2018; Hobfoll et al., 2007).
Він характеризується розгубленістю, зміненим сприйняттям плину часу, відчуттям розірваності самої тканини буття. Людина стикається з великим обсягом втрат, які ще неможливо осягнути: дому, звичного ритму життя, ролей, відчуття приналежності й автономності. І водночас із необхідністю швидко облаштовувати своє життя.
Щоб упоратись, психіка мобілізує всі ресурси для дії — прийняття рішень, організації побуту, виживання. Афекти, особливо смуток, страх і провина, відходять у тінь. Старі механізми адаптації працюють на максимумі, і людина може виглядати цілком функціональною й активною.
Головне завдання цього етапу — вижити.
Необхідно займатись оформленням документів, реєстрацією. Зорієнтуватись взагалі, куди бігти і з чого почати. Мовний бар’єр дуже ускладнює цей процес. Людина спрямовує усі сили на пошук житла, фінансових можливостей, роботи, доступу до садочків, шкіл чи медичної допомоги.
З переміщенням неминуче приходить потреба у зміні ролей: жінка, яка виїхала з дитиною, стає єдиним піклувальником; родина, що жила окремо, може опинитись із батьками й узяти на себе турботу про них; людина, яка звикла до самостійності, мусить жити в спільному просторі. І до цього треба якось підлаштовуватись, освоювати новий спосіб бути.
Статус біженця або вимушено переміщеної особи, з одного боку, дає доступ до допомоги, з іншого, — підкреслює вразливість і залежність. Навіть без офіційного статусу людина стикається з новою реальністю: усвідомленням втрати соціальних і професійних ролей та необхідністю інтегруватися в нову спільноту. Це загострює кризу ідентичності й підкреслює масштаб втрат.
На цьому етапі людина зустрічається з критичною кількістю новизни — і це величезний виклик для ідентичності. Ризиком стає брак ресурсів, відсутність підтримки чи ворожість середовища. У таких умовах людина може намагатися триматися за минуле, ізолюватися, відчувати безсилля чи гнів, що часто призводить до соматичних симптомів, тривоги, апатії.
Підтримкою можуть стати зв’язки з близькими, можливість продовжувати звичну діяльність чи відчуття фінансової стабільності. Водночас важливо не замикатися лише у знайомому, а поступово розвертатись до нового середовища.
Корисно, якщо людина зможе звернутися по допомогу там, де зараз живе. У кожній країні чи громаді зазвичай є спільноти, де можна отримати потрібну інформацію або просто поговорити з тими, хто вже проходив подібний шлях. Такі знайомства допомагають пом’якшити відчуття самотності, повертають відчуття приналежності й дають змогу відчути: «я не одна / не один у цьому».
На цьому етапі постає питання — залишитись у новому місці чи повернутись. Через складнощі й нестачу ресурсів людина може вирішити повернутися додому, навіть попри небезпеку. Або це питання може залишатись підвішеним. Потік життя зупиняється: людина уникає прогулянок, нових знайомств, тримаючись лише за старі зв’язки. Це може бути необхідним перепочинком перед наступним кроком, але тривале застрягання порушує процес адаптації.
Якщо ж людина обирає жити тут і зараз, навіть тимчасово, маленькі щоденні дії допомагають поступово інтегрувати зміни. Вона торкається досвіду втрат, але водночас помічає, що вже змінилася, робить те, чого раніше не робила, і починає бачити нову перспективу.
Третій етап. Загострення кризи. Адаптація
Зміни в ідентичності та в уявленні про себе проявляються поступово — у процесі освоєння нового місця й нового себе в ньому. Це етап із колосальним психічним навантаженням.
Людина буквально заново вибудовує життя: знайомиться з новими людьми, освоює побут, організовує рутину. Живе серед тих, хто її не знає, і кого не знає вона. Змушена опановувати нові ролі, правила, простір. Особливо складно, якщо місце переміщення — інша країна: доводиться вивчати мову, культуру, закони, звичаї. Втома і виснаження від перевантаження стають відчутним фоном.
Коли питання базового виживання вже вирішені, починають проявлятись витіснені почуття — смуток за домом, самотність, провина, сором. Може з’явитись відчуття відірваності від власного життя.
Людина помічає, що все її залишилось там — друзі, близькі, знайомі рідні місця. Народжуються сумніви, породжені тугою: «можливо, ті кілька годин страху вдома були б легшими, ніж це нове життя без коріння».
Нерідко з’являються думки про повернення, щоб знову відчути себе собою — на своєму місці. Ці хвилі накочують і відходять по мірі того, як людині вдається формувати нові зв’язки.
Це також період зіткнення з масштабом змін — зовнішніх і внутрішніх. Людина може уникати власної вразливості: «іншим гірше», «я непогано облаштувалась, нема чого жалітись». Щоб упоратись із провиною або соромом, може спрямовувати сили на допомогу іншим — ніби віддаючи «борг» за власну облаштованість. Це може бути як ресурсною стратегією, що відповідає цінностям людини, так і шляхом до виснаження, якщо ігноруються власні потреби в підтримці й турботі.
На цьому етапі можливе поступове усвідомлення втрат, горювання, переживання травмівного досвіду. Часто саме тепер зростає потреба у професійній допомозі — аби інтегрувати досвід війни й переміщення у власну історію.
Досвід життя в новому місці, спілкування з людьми, нові ролі та заняття — усе це змінює уявлення людини про себе.
Це великий виклик для ідентичності, що супроводжується питаннями:
Хто я тепер? Де моє місце? Що в мені залишилось незмінним, а що змінилось? Що я хочу зберегти, а що вже не актуальне?
Через осмислення досвіду відкривається можливість для формування нового образу себе, нових цінностей та сенсів. Це складний процес перебудови ідентичності, який потребує часу, зусиль і великої підтримки.
Коли ідентичність змінюється, людині важливо розповідати про себе, про свій шлях, бути почутою. Добре, коли така можливість є — це сприяє інтеграції досвіду та відновленню цілісності.
Проходження цього етапу може привести як до зростання, що народжується з кризи, так і до колапсу адаптації, коли старі стратегії не витримують обсягу змін. Це може проявлятися тривожними, депресивними станами або соматичними симптомами.
У випадку зростання людина поступово зможе знову відчути радість, задоволення від життя, знову відчути себе собою, хоч і вже іншою.
Замість висновку
Вимушене переміщення під час війни — це досвід, який змінює, але не визначає, ким тепер бути і як жити.
Цей досвід сповнений розгубленістю, страхом, втратами і болем. Та водночас це можливість розширити свої уявлення про світ, відкрити нові способи бути, знайти нові грані себе — не завдяки, а попри трагізм обставин.
Хоч я й виокремила три етапи цього процесу, вони радше орієнтири, ніж кінцеві пункти. Це не пряма дорога, а рух хвилями — між втратою і надбанням, між руйнуванням і відновленням.
Щоб рухатись, людині важливо мати внутрішні ресурси й зовнішню підтримку — вони допомагають витримувати складність шляху, відповідати на виклики й будувати життя в надскладних умовах, зберігаючи авторство і цілісність власного «Я».
І хоча цей шлях ніколи не буває легким, з часом він може знову наповнюватися новими відтінками життя.
Вас може зацікавити: Як проживати самотність та ізоляцію?
Відповідає психотерапевтка Майя Котельницька
Як пережити втрату дому і вимушений переїзд, якщо дім залишився на тимчасово окупованих територіях? Як подолати складні переживання через те, що частина родини або друзів досі залишається в небезпеці і не має можливості виїхати?
Втратити дім — це не лише змінити адресу. Це пережити розрив з частиною себе, з місцем, де були знайомі запахи, звуки, люди. Для багатьох вимушений переїзд стає однією з найглибших травм, адже дім — це символ безпеки, стабільності й належності. Коли його немає, людина може відчувати розгубленість, гнів, сором, безсилля або навіть провину. І всі ці почуття є нормальними. Давайте можливість собі сумувати і пройти цей шлях перебудови життя. Втрату дому не можна «просто пережити». Це втрата, і як будь-яку втрату, її треба оплакати. Дайте собі час побути в сумі, згадати своє місто, речі, запахи, сусідів. Це не означає застрягнути в минулому — це означає визнати, що щось цінне пішло. Важливо не знецінювати і не давати можливості іншим людям знецінювати свій досвід. Часто люди кажуть собі: «Іншим ще гірше», «Я ж живий — чого скаржитися», особливо у випадку, коли ваш дім і друзі залишилися в окупації. Почуття провини зʼявляються через ідею, що «я міг би щось змінити». Такі думки перекривають шлях до реінтеграції. Ваш біль має право на існування, навіть якщо поруч хтось має інші втрати.
Корисним може бути знаходити опори на новому місці. Навіть коли все нове і чуже, можна знайти щось знайоме або тепле: кафе, де приємно пити каву, людей, з якими можна поговорити, місце для прогулянок. Маленькі щоденні ритуали допомагають нервовій системі відчути розвантаження. Варто за можливості не втрачати зв’язок з близькими, навіть якщо вони далеко і в них вже організовано інше життя. Не варто віддалятися і позбавляти себе цієї підтримки.
Переїзд часто супроводжується самотністю. Варто свідомо шукати спілкування — з друзями онлайн, з новими знайомими, з тими, хто пережив подібне. Важливо говорити про свої почуття в безпечному просторі, можливо, для цього буде корисна терапевтична тематична група. Також підтримкою буде турбота про своє тіло. Під час стресу ми часто забуваємо про базові речі — їжу, сон, рух. Але саме тіло допомагає психіці відновитися. Навіть коротка прогулянка, розтяжка або теплий душ можуть знизити рівень напруги.
Дозвольте собі дивуватись і відкривати щось нове. Поступово з’явиться бажання зробити нове місце своїм — повісити фото, купити улюблену чашку, посадити квітку. Це не зрада старого дому, а спосіб сказати: «Я живу». Іноді травма втрати дому проявляється пізніше: через тривожність, апатію, безсоння, дратівливість. Вимушений переїзд — це завжди про початок з нуля. Але навіть коли старий дім залишився лише в спогадах, ми можемо поступово створити новий простір, у якому буде місце для тепла, сенсу і життя.
Вас може зацікавити: Оксана Істоміна Гербер. Психологічна криза. Що важливо знати та як себе підтримати
Відповідає психотерапевтка Людмила Мухлиніна
Які ритуали і практики можуть використати люди, що з різних причин мусили покинути свій дім і переїхати, щоб підтримати себе і впоратись з втратою? Чим можна себе підтримати?
Розкажи мені, який твій дім, і я скажу тобі, хто ти (італійське прислів’я)
Втрата дому — архетипова ситуація, що існувала протягом всього часу буття людства. Вже четвертий рік мені і моїм співвітчизникам доводиться проживати досвід втрати рідної домівки і звичного способу життя. Туга за домом — це туга за втратою знайомого світу, цілісності душі та оточення, яке живить людину та зберігає бажання жити. Поняття Дому неможливо звести до будинку, яким ми володіємо, воно значно ширше. Сама сутність людського буття безпосередньо пов’язана з домівкою, як з архетипом рідного Дому і трансформації.
Дім надає структуру історії нашого життя. Це символічна конструкція всесвіту, що передається від покоління до покоління. При її формуванні несвідомо ми відмовляємося від іншого досвіду життя як чужого і беззмістовного. Ідентичність свого дому формується під впливом того, що ми бачимо, чуємо, нюхаємо і до чого торкаємось. Все, що ми бачимо навколо себе, що нас оточує, — дім, природа і архітектура, — наповнює нашу душу теплом дому. Мова, яку ми чуємо, спів пташок, запахи улюблених страв, квітів і літньої зливи доповнюють те, що ми бачимо. Відчуття дотику до кошеняти і першої трави записує в тілі образ дому і разом із звичним нам темпом життя і відчуттям часу формує частину того, ким ми є і як почуваємося. Усвідомлення цих відчуттів є частиною нашої ідентичності; коли вони неочікувано змінюються, ми переживаємо тривогу, безпорадність і втрату землі під ногами, ніби нас пограбували, залишили в порожнечі, наче ми опинилися на руїнах колишнього життя, без віри в майбутнє.
Оскільки житло — imago mundi (образ світу), воно символічно розміщується у центрі всесвіту. Рішення осісти десь є значним, оскільки йдеться про саме наше існування та створення нового світу. Як знайти той центр в душі, де почнеться відтворення внутрішнього Дому? Де знаходили сили наші пращури жити далі, коли все навколо занурювалось в апокаліптичний хаос? Якими інструментами вони користувались?
Одним із таких інструментів є ритуал. Ритуал було створено для підтримки і усвідомлення своєї ідентичності у всесвіті сенсів. Основними характеристиками ритуалу є ритм, час і повторюваність. Це дозволяє створити такий простір, в якому безпечно відновлюється потік життєвої енергії і відроджується цілісність душі. Символічність та повторюваність ритуалу повертає безперервність буття, долаючи турбулентність і «зупинки» енергії. Ритуальні дії утверджують центр і впорядковують всесвіт, повертаючи лінійність динаміки життя. Одним із таких відновлюючих ритуалів є психотерапевтична зустріч. Але створення своїх маленьких ритуалів в повсякденному житті також допомагають відтворити затишок домівки. Це може бути прогулянка у парку, ранкова кава, улюблена музика.
Зазвичай відчуття дому перебуває на задньому плані, підтримуючи зв’язок між тілом і розумом. Такі «фонові емоції» формують базис, пов’язуючи нас із процесами, які регулюють фізіологію організму, однак помічаємо ми їх лише тоді, коли вони зникають. Головний парадокс дому: тоді як справжня реальність домівки передбачає коливання позитиву і негативу, ідея та образ дому тримаються на високому п’єдесталі. Отже, щоразу, коли активується образ дому, ніби спрацьовує якийсь хитрий прийом, і не встигаємо ми це усвідомити, як вже спокушаємося зайняти позицію, яка відвертає нашу увагу від сприйняття свого реального житла, а натомість образ ідеалізованої домівки виходить на перший план. В такій ситуації може допомогти дослідження Матриці домівок, коли ми досліджуємо образи рідного, теперішнього і бажаного та ідеалізованого дому. Ці три категорії дому тісно пов’язані і є головними орієнтирами для вимушено переміщеної особи. Хай що вона думає чи відчуває щодо якоїсь однієї із цих категорій, на це неминуче впливають її міркування, почуття та переживання стосовно двох інших.
Дім є вираженням парадоксу залежності та автономії, утримування та свободи досліджувати нові обрії, довіри знайомому та готовності захищати або розширювати межі свого світу. Допомагає в адаптації на новому місці знайомство з місцевими культурними традиціями, перетворення Чужого на Знайоме. Перший крок на цьому шляху — це виявлення подібностей, потім — формування терпимості до іншого та його прийняття, а вже потім стає можливим цінувати відмінності.
Записування снів в щоденник сновидінь — також ефективна підтримка психічного здоров’я. Сни приносять до свідомості за допомогою образів необхідну енергію, яка зможе допомогти віднайти нове коріння, створити нові та значущі стосунки, а також покласти початок розумінню того, що значить «бути в світі як в себе вдома».
В чорно-білі часи самотності згадується порада Афродіти, богині краси і кохання, яку в давнину вважали прообразом (архетипом) Життя: «Споглядайте квітучу красу природи, вдивляйтеся в душу квітки, і я повернуся до вас в барвистості краси, любові і життя». Саме життя дарує нам перший ритуал зцілення — шляхом краси і любові в сьогоденні.
