Як змінилось змінюється батьківство під час повномасштабної війни? Ми поставили це питання фахівчиням Тритфілд і попросили їх розповісти про виклики, що постали зараз перед батьками, спираючись за бажання на свій власний досвід або на те, як змінилися запити в терапевтичній роботі.
Відповідає психотерапевтка Марина Степаненко
Повномасштабна війна змінила життя українських родин докорінно. Для батьків це стало особливим випробуванням: довелося одночасно тримати себе в руках, приймати стрімкі рішення і залишатися опорою для дітей, коли земля тремтить під ногами.
Я з власного досвіду знаю, як це — коли в один день треба зібрати валізу, взяти в оберемок дітей і вирушати в невідомість. Евакуація та вимушена еміграція з дітьми — це не лише про дорогу, дистанції чи кордони. Це про внутрішній розрив між необхідністю рятувати та страхом залишити дім. Про відповідальність за кожен крок, про переживання, які не можна поставити «на паузу», і про спроби бути сильною, навіть коли сили закінчуються.
Під час війни батьки стикаються з подвійним емоційним навантаженням: треба здаватися спокійними для дітей, коли самі ледве стримують тривогу. Діти шукають у дорослих стабільність, а батьки — у собі. Життя в умовах невизначеності позбавляє можливості планувати майбутнє, і коли діти питають «Коли ми повернемося додому?» або «Коли закінчиться війна?» — найтяжче те, що чесної відповіді зараз немає. Адаптація в новому середовищі — окрема історія. Нова країна, мова, школа, інші правила. Дітям важко, але й батькам доводиться проходити через власну адаптацію, водночас підтримуючи дітей, вирішуючи питання побуту, документів, житла і власних емоцій, які накопичуються всередині. Але якщо лишилися вдома, то виклики безпеки, відключення світла, сумління, провина, — це ті речі, які не дають можливості видихнути хоч на мить.
Єдиного правильного рішення, універсального для всіх не існує.
Часто поруч стоїть почуття провини — за виїзд, за страхи дітей, за втому, за «недостатню» стійкість. Так само як і за те, що діти лишаються в небезпеці.
Постійний режим емоційної мобілізації, ускладнений побут поступово виснажують, і навіть найсильніші батьки можуть відчувати вигоряння. Без внутрішнього ресурсу важко залишатися тією опорою, якої діти потребують щодня.
У таких умовах турбота про себе перетворюється на життєво важливу складову батьківства. Вона не про егоїзм, а про здатність підтримувати інших. Допомагають навіть найменші речі — теплий ранковий напій, коротка прогулянка, звичні ритуали, які повертають відчуття контролю. Важливо дозволити собі просити про допомогу, розділяти навантаження, робити паузи, знаходити хоч кілька хвилин тиші. Важливо залишатися чесною з собою: дозволяти собі плакати, боятися, сумувати. Спільнота — інші українці, сусіди, вчителі, друзі — може стати тимчасовою опорою тоді, коли власні ресурси виснажені. А пам’ять про вже пройдений шлях додає тихої, але справжньої внутрішньої сили.
Одне з найважливіших відкриттів у війні — інколи можна плакати й поруч із дитиною. Це не руйнує її відчуття безпеки, якщо дорослий пояснює просто і зрозуміло: «Я засмучена, бо мені важко. Але я поруч. Ми разом». Діти мають бачити, що емоції — це нормально. Що можна засмучуватися і горювати, не обов’язково зносити все як «залізна людина» без емоцій. Це вчить дітей не знецінювати власні переживання та проживати їх здорово й відкрито. Емоції не роблять слабкими — вони роблять живими.
Війна поставила перед батьками величезні виклики: від евакуації і адаптації до життя під час тривог, бомбардувань і відключень світла. Але саме турбота про себе, чесність у почуттях і вміння знаходити опори в малому допомагають зберігати рівновагу. Діти ростуть, спостерігаючи за нами, і найкраще, що ми можемо їм подарувати, — це приклад живої, справжньої стійкості: з емоціями, вразливістю та любов’ю, яка тримає навіть у найтемніші часи.
З обіймами, до всіх батьків, які тримають на своїх плечах цей світ для дітей.
Вас може зацікавити: Як зберегти стосунки на відстані?
Відповідає психотерапевтка Анжела Цінцірук
- власна ефективність у стосунках зі своїми дітьми
- організація безпеки для дітей та близьких
- адаптація в іншій країні (для тих, хто виїхав через війну) або адаптація на новому місці для ВПО
- фінансове забезпечення родини
- навчальні процеси дітей
- майбутнє своїх сімей та окремо дітей
Звісно, вимушене переміщення може вплинути на батьків, змінюючи сімейні структури та ролі в середині сім’ї.
ВПО або вимушений виїзд в іншу країну деколи супроводжуються втратою соціального статусу, невизначеністю стосовно майбутнього та фінансовими обмеженнями чи нестачею матеріальних ресурсів, що, звісно, матиме вплив на емоційний стан батьків та може призводити до зростання конфліктів в сім’ї, посилення напруження у відносинах чи зменшення теплоти у стосунках.
Відповідальність за безпеку та фінансові ресурси родини можуть спричинити величезний тиск на батьків.
На заваді адаптації батьків може стати їхня схильність до перфекціонізму, оскільки вона пов’язана з самокритикою, яка породжує депресивні думки та симптоми.
Коли є відчуття невідповідності між ідеальним та фактичним «Я», розбіжність між своїми очікуваннями та фактичним функціонуванням. Чим більше розчарування, тим більше негативних емоцій.
А коли батькам важко регулювати власні емоційні стани, то зменшується і здатність регулювати емоції своїх дітей, що позначається на чутливості одне до одного. Це погіршує структурованість всередині родини, спричиняє невдоволення одне одним або навіть ворожнечу між батьками й дітьми.
У сім’ях, які лишилися в Україні в своїх містах батьки стурбовані питаннями безпеки, часто вони живуть зі страхом, що їхні діти можуть зазнати фізичної травми чи їх життя під загрозою від обстрілів, через ці страхи та тривоги батьки часом стають надмірно опікаючими або контролюючими.
Та як відомо з сучасних досліджень, надмірна опіка як і надмірний батьківський контроль чи суворе, тим більше жорстке ставлення до дітей скоріш шкідливі для адаптації дитини та можуть перешкоджати розвитку дитини згідно її вікових задач. Зокрема, у дитини така батьківська поведінка може посилити симптоми травматичного досвіду. Бо зменшується відчуття безпеки дитини всередині сім’ї, поруч з батьками, і обмежується доступ дитини до соціальної підтримки, а вона вкрай важлива для одужання та відновлення від травматичного впливу. Окрім того, надмірне обмеження поведінки дитини, як і надмірна опіка зменшують автономію та відчуття безпеки загалом у світі, що може призвести до тривожних розладів.
Тож на терапії часто чую від клієнтів про їхні переживання та сумніви щодо того, як бути допоміжними і підтримуючими, але не надто опікати і контролювати своїх дітей, оскільки на практиці не так легко вдається тримати баланс між любов’ю і вседозволеністю, бажанням кращого і придушенням автономії чи дитячої ініціативи і творчості.
Та з власного досвіду і з сучасних досліджень бачимо, що чим довше сім’ї перебувають в умовах війни або вимушеного переміщення, тим більше вони намагаються нормалізувати своє життя. Факторами стійкості під час війни можуть бути співчуття до себе; автентичне прийняття себе; відкриття нових своїх сильних сторін; міцні емоційні зв’язки батьків з дітьми.
Для дітей захисним фактором може стати позитивний досвід того, як батьки допомагають їм регулювати свої емоції. Наприклад, коли батьки заохочують дітей до відкритого обміну почуттями, відволікають увагу, грають з ними та проводять час слухаючи їх історії, міркування, переживання, допомагають у вирішенні проблем, підтримують почуття та емоції без осуду.
Батьківська підтримуюча поведінка допомагає дітям сприймати стресові ситуації як менш загрозливі та більш керовані та служить захисним фактором від психологічного дистресу дітей.
Психічне здоров’я батьків життєво важливе для формування у дітей власних механізмів адаптації, стресостійкості та розвитку навиків створювати надійні й теплі відносини, вирішувати проблеми та поратися з власним життям. Як хтось казав, сім’я — це перша школа, де ми навчаємося любити. А навчити цьому на власному прикладі, я думаю, важливе завдання батьків, незважаючи на війну та інші життєві обставини; тож хочеться кожній дитині побажати саме такої родини, де вона отримає досвід любові й безпеки бути собою.
Вас може зацікавити: Ідентичність, біль та пошуки опори. Досвід втрати дому та його психологічні наслідки
Відповідає психотерапевтка Ніна Давидова
Батьківство саме по собі пронизано тривогою за життя дитини, і це назавжди. Але війна кардинально вплинула на фон, в якому ми живемо, і підняла весь наш внутрішній жах. Відповідно, звичайні потреби в розвитку трансформувались на потребу в виживанні та стабілізації перш за все.
На самому початку війни ми, Батьки, стали тим свідомим буфером для дітей, щоб захистити і вижити в нових умовах. З часом перед нами все більше постають питання про адаптацію: де брати ресурси, щоб все це виносити; як допомагати дитині вижити в цьому світі і сформувати своє ставлення до того, що відбувається; як вибудувувати кордони, коли навкруги хаос; де знайти сили для прийняття важливих рішень, бо зміни можуть торкатися доленосних сфер — вибору місця проживання, країни навчання, зміни самої сімейної системи тощо.
Наша психіка достатньо пластична і адаптивна. Вона приймає нові виклики і адаптується до нового середовища. Ми стали тими Батьками, які продовжують попри все «захищати» свою дитину і паралельно відповідати на звичайні нормативні, природні, актуальні потреби дітей відповідно їхнього віку (регреси та кризи ніхто не відміняв). Своїм прикладом ми показуємо дітям, як жити в цьому непростому світі. Відповідно, найбільш актуальним стає питання, як зберегти себе. Те, що кисневу маску одягають спочатку собі, потім дитині — не пусті слова, а глибоко терапевтичні.
Якщо на початку війни «батьківські» запити скоріше були пов’язані з переживанням страху, взагалі з правом переживання сильних емоцій, пошуком форми їх вираження, пошуком ресурсів, знаходженням ясних та зрозумілих слів, щоб пояснювати дитині про ситуацію. То зараз помічаю рух клієнтів у бік усвідомлення своєї виснаженості, того, як нас трансформувала війна, пошуку ресурсів для того, щоб продовжувати свій батьківський шлях і робити те, що можливо.
Вас може зацікавити: Вимушена еміграція та адаптація в новій країні.
Відповідає психотерапевтка Тамара Ковч
Війна системно порушує основи буття, на яких будується почуття безпеки, передбачуваності, нормальності.
І батьківство під час війни стає справжнім викликом. Саме тому багато людей не наважується на народження дітей в таких обставинах.
Бо бути батьками зараз справді доволі непросто.
Адже ми стикаємося з кількома типами викликів:
Постійний екзистенційний вибір. Де спати сьогодні, чи йти на роботу, чи лишати дитину, де жити, чи говорити правду і як говорити — водночас з прагненням захистити життя дитини та її психічний стан. Таких виборів багато, і кожен із ризиком, з небезпекою, з внутрішньою тривогою.
Почуття провини. Через складні вибори та обмеженість ресурсів. Кожен вибір не є ідеальним та містить у собі певні втрати, ризик та ціну, яку ми за нього платимо. Ми постійно в собі сумніваємося: «чи правильно я зробив(ла)?, чи достатньо я зробив(ла)? чи я хороша мама/тато, якщо вибираю чи роблю так? Наші сили, увага, енергія дуже виснажені. Часто хочеш бути «для дитини», а не маєш внутрішньої опори.
Сильна втома. І це важко — батьківство тепер не про рутину, а про боротьбу за безпеку і стабільність.
Зміни у структурі сімʼї, ролях, підтримці. Якщо один із батьків на фронті, або змушений переїхати, або багато працює, то тягар відповідальності лягає на іншого. Чи зміна графіків, дистанційність, відсутність звичної підтримки, спільних ритуалів. Сімʼя змінюється — і часто швидше, ніж люди можуть адаптуватися. Це додає відчуття розгубленості, самотності, перевантаження.
Збільшення психологічної вразливості не лише батьків, а й дітей. Якщо батьки переживають тривожність, ПТСР чи емоційне виснаження — це значно підвищує ризики для психіки дітей. Дослідження показують, що у зонах інтенсивних обстрілів батьки мають підвищений рівень ПТСР, а в дітей зростає ймовірність тривожних розладів, депресії, порушень сну, поведінкових змін.
Додатковий стрес для родин з особливими потребами, наприклад, в яких є діти з інвалідністю. Війна додає шарів небезпеки, дефіциту ресурсів, потреби у підтримці — і тоді батьки швидше досягають меж «витривалості» (ресурсів, часу, психічної опори).
Батьківство під час війни — це про моральні дилеми, про розриви, про втому, про відповідальність, яка не присутня постійно. Про шалене навантаження навіть в забезпеченні базових потреб — як особистих, так і дитячих.
Але одночасно війна змушує нас переосмислювати багато речей, дає можливість більш глибинної присутності, змінює наші сенси.
Батьківство стає більш усвідомленим. Те, що раніше могло бути автоматикою, — «погодувати, вкладати, забрати в школу» — тепер має нове значення. Через обмеженість ресурсів і більшу включеність, ми можемо вибирати те, що дійсно нам важливо, а не спиратися на думки інших чи загальні уявлення про «добре».
Зʼявляється більше цінності у спільно проведеному часі, у проявах любові та уваги. Поява сімейних ритуалів, які якраз створюють відчуття безпеки та стабільності.
Легалізації та повага до складних почуттів як дітей, так і дорослих, що раніше нехтувалось чи чого соромились.
Зростає чесність між поколіннями. Діти бачать емоції дорослих — страх, тривогу, втому. І ця чесність іноді стає більш фундаментальною за образ «сильного батька/мами».
Що зараз насправді потрібно батькам і, через них, дітям?
У цій реальності батьки потребують:
Право бути вразливими — право на втому, тривогу, сумніви, провину. Без «ідеалізації батьківства», без відчуття, що потрібно все витримати самому(ій), без осуду себе чи оточення.
Контейнер підтримки і співрозуміння — родина, друзі, спільнота, колеги, можливо, терапевтичне поле. Місце, де можна бути чесним(ою), висловити страх, злість, розгубленість, безсилля.
Емоційні та психологічні ресурси — все, що може вас наповнити: відпочинок, відновлення, перезавантаження навіть у мікроскопічних дозах. Бо, як показують дослідження, лише так батьки можуть залишатися «контейнерами» для дітей.
Простір стабільності — ритуали, передбачуваність, безпека. Навіть якщо безпека — тимчасова, умовна: режим дня, прості ритуали, відчуття дому, розмови з дітьми, пояснення, підтримка — все це зменшує тривожність у дитини, дає відчуття опори.
Свідомість впливу: розуміння, що те, як ми тримаємося, як реагуємо, які емоції даємо — має значення. Для розвитку дитини, для її психіки, для її відчуття себе у світі, де безпека порушена. І тому потрібна турбота про власну психіку, про відновлення.
Підтримка на рівні громадськості, суспільства: ресурси для сімей, програми психологічної підтримки, простори для розвантаження, соціальна опора, толерантність до тих, хто не може «триматися», хто втомлений, кому дуже болить.
Батьківство під час війни — це не про ідеальність, не про «як виховати успішну людину». Це турбота про збереження життя, людяності та любові у жорстокому та нещадному контексті.
Це випробування глибинної відповідальності та любові. І не як геройство, а як щоденна присутність, навіть якщо страшно, навіть якщо боляче, навіть якщо немає гарантій.
Наші сімʼї в цей складний час можуть стати простором, який дає емоційну опору, безпечний «маленький дім» серед хаосу, близькість та емпатію. Так ми відчуваємо, що не самотні перед тим жахіттям, яке нас спіткало.
