Стаття написана за мотивами семінару з Маргеритою Спаньоло Лобб (Margherita Spagnuolo Lobb), — директоркою Італійського інституту гештальту та президентуою Італійської федерації психотерапевтичних асоціацій.
Нарцисизм — нова норма?
Про нарцисизм написано дуже багато. Найчастіше людей із нарцисичним характером описують як самозакоханих, зарозумілих та егоїстичних. Вважається, що вони постійно потребують похвали й мають грандіозну зарозумілість. Стосунки такі люди будують виключно на вигоді, для досягнення власних цілей. На думку суспільства, вони заздрісні, маніпулятивні, холодні, не емпатичні, не вміють співчувати, але можуть імітувати співчуття. Єдина мета і сенс для них — це успіх, влада, пишнота, краса: все бездоганне та ідеальне.
Виходить не дуже приємна особистість, з якою не хочеться себе асоціювати.
У будь-якого типу особистості можуть бути різні ступені прояву — легкі, помірні або важкі. Важкі форми відносяться швидше до розладів особистості. Наприклад, у фільмі «Американський психопат» головний герой зображений із крайнім ступенем нарцисизму — психопатичним.
Сьогодні нарцисичні риси настільки поширені, що практично стали нормою. Майже всі ми хочемо, щоб нас хвалили й нами захоплювалися. Ми шукаємо визнання, часто заздримо і часом маніпулюємо заради власної вигоди.
За словами Маргерити, зараз ведуться дискусії про те, щоб виключити нарцисизм як розлад особистості з останнього перевидання DSM (Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders — Діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів, що видається в США).
Я хочу розглянути природу нарцисизму перш за все як частину норми — того, з чим живе більшість із нас, намагаючись бути слухняними, успішними, хорошими й навіть співчутливими. Адже ми всі — діти наших батьків, які мріяли, щоб ми стали ким завгодно, але тільки не собою.
Вас може зацікавити: Чому ми не можемо бути собою у стосунках?
Нарцисизм — хвороба хороших дітей
Наші батьки хотіли, щоб ми були слухняними. Щоб не засмучували маму, любили бабусю і слухалися батька.
Але не завжди бажання батьків збігаються з нашими. І в цьому місці починається найцікавіше — вибір: бути хорошим в обмін на любов і схвалення батьків або чинити так, як хочеться?
Мені пригадалася ситуація з дитинства. Я був у 6 або 8 класі. Пам'ятаю, була зима, темно й холодно. У мого однокласника поїхали батьки, і він збирав невелику вечірку в себе вдома. Туди повинна була прийти дівчина, яка мені сильно подобалася. Думаю, ви можете уявити, як сильно підліток у період гормонального вибуху може хотіти на вечірку, де буде симпатична йому дівчина.
Так от, я пішов на переговори до найбільш лояльного і люблячого з батьків, який точно повинен був мене зрозуміти, — до мами. Як же мені було складно пояснити їй всю важливість мого бажання: адже там міг трапитися перший поцілунок! Мама дала неоднозначне послання: «Ну… Ти можеш піти, але я буду дуже переживати...»
Таким чином мама мимоволі поставила мене перед складним вибором: послухати її й отримати схвалення, бути хорошою дитиною для своєї мами; або піти провести вечір, до якого я «йшов все життя», — як мені на той момент здавалося, — але цим заподіяти мамі страждання. Що я вибрав, розповім наприкінці, а поки опишу, що в цей момент відбувається з дитиною.
Спершу виникає збудження (йдеться не про сексуальне збудження, під збудженням психотерапія розуміє просто енергію для реалізації бажання) — і далі дитина вибирає: себе або іншого.
Якщо дитина жертвує своїми бажаннями заради іншого, вона розплачується собою — позбавляється «частини себе». Адже там, де мої бажання, — там моє Я.
Вона сподівається, що в обмін на цю жертву вона отримає любов і визнання.
Якщо так відбувається постійно, з часом дитина все менше відчуває себе й дедалі більше стає такою, якою її хочуть бачити інші. Підлаштовуючись і намагаючись бути хорошою, вона втрачає контакт із собою і формує «хибне я». Жертвуючи собою, вона втрачає свою спонтанність, здатність відчувати свої бажання і радість від життя. Але вона може навчитися це імітувати. Так народжується нарцисизм.
Якщо ж дитина вибирає вчинити по-своєму, вона розплачується провиною за те, що заподіює страждання близькій людині, або страхом відторгнення і покарання. Якщо покарання трапляються постійно, а їхня сила не пропорційна вчинкам, з часом дитина зупинятиме свої бажання тривогою.
Складний вибір, чи не так? Вибрати маму — позбутися частини себе. Піти на вечірку — зустрітися з відторгненням, провиною або покаранням.
Що може статися далі? Наприклад, дитина може перестати розуміти, чого вона взагалі хоче. Буде відчувати лише тривогу (зупинене бажання), не розуміючи її природи. Або може взагалі забути, що вона хоче піти гуляти. Може впоратися з цим за допомогою установок («хороші діти не залишають маму»). Може вирішити «та мене взагалі ці дівчата не цікавлять!» — і піти грати в комп'ютерні ігри.
Щоб дитина могла впоратися з тривогою, їй важливо відчувати, що любов матері ніколи не покине її. Це відчуття дає безпеку і довіру. І тоді дитина може йти за своїми бажаннями й бути спонтанною.
Коли у дитини не виходить вибудувати почуття себе, вона одягає ідентичності, наче одяг, вона думає, що саме такою і є. Але до кінця вона не знає, вона це чи не вона. Нарцис не знає, собі він належить чи іншим, чи достатньо він хороший.
Тут народжується невпевненість у собі. Тому природа нарцисизму завжди конкуруюча.
Ми завжди конкуруємо з почуття невпевненості в собі — хто я, який я.
Не знаючи себе, нарцис змушений весь час співвідносити й порівнювати себе з іншим у надії коли-небудь нарешті знайти себе. У давньогрецькому міфі про нарциса, на який посилається Фройд, юнак помер, вдивляючись у своє відображення. А на тому місці виросла квітка — нарцис. Квітка, як і юнак із міфу, хилиться вниз, ніби бажаючи побачити своє відображення. Їй приписують любов до себе, але вся трагедія в тому, що вона не знає, хто вона, вона вдивляється у відображення в надії дотягнутися до того, що вона бачить, але це неможливо, адже її там немає.
Вас може зацікавити: 5 запитань про кризу ідентичності
Нарцис не знає, хто він
Незнання себе завжди пов'язано із середовищем, яке не приймало і не визнавало емоції дитини. Дитина, бажаючи, щоб її не покинули, вчиться бути слухняною. Тому змінюється заради іншого, відмовляючись від своїх бажань. І потім несе це в доросле життя.
Хороша дитина думає: «Як я можу хотіти завдавати страждання улюбленій мамі?» Дитина стає відповідальною за почуття дорослого, що по суті патологічно. Дитина адаптує свою поведінку під середовище, вона намагається не засмучувати маму, при цьому їй потрібно якось задовольняти свої бажання. Таким чином вона вчиться будувати маніпуляції, ґрунтуючись на вигоді та одночасно втрачаючи почуття себе.
Нарцисична дитина до кінця не знає:
«Я це зробив/ла тому, що я цього хочу або тому, що мені це вигідно?»
«Я посміхаюся тому, що я хочу отримати щось від тебе, чи тому, що я хочу посміхатися?»
Коли я жертвую чимось заради іншого, я чекаю, що він це оцінить. Але трагедія полягає в тому, що інший ніколи не оцінить цього настільки, наскільки я цього потребую. І я залишаюся один: самотність — ще одна розплата за такий вибір. Через те, що нарцис не відчуває себе, не може взяти тієї любові, заради якої він так старається, він не може вступати в глибокі стосунки.
Рано чи пізно ми розуміємо, що все життя присвятили іншому або що наша жертва не оцінена і не помічена, — і ми стаємо злими.
«Я багато терпів, і тепер буду робити тільки те, що я хочу».
«Я буду робити все для себе».
Це інша сторона нарцисизму.
Два різні полюси нарцисизму.
- Бажаючи бути коханим, ти не обираєш себе.
- Ти обираєш тільки себе, коли впадаєш у відчай отримати цю любов.
Ці два полюси створюють нарцисичні гойдалки: «я ідеальний» — «я нікчемний». Це драматична спіраль, з якої дуже складно вийти.
Вихід із нарцисизму — вразливість
Вихід із нарцисизму у вразливості. Можливість бути самим собою перед обличчям іншого, прийняти оголеність своєї людської природи. Прийняти свої обмеження, бути відкритим перед іншим у своїй недосконалості — ось що може допомогти зцілити нарцисичну травму.
Ми люди, ми можемо помилятися й можемо випадково завдавати іншому болю, не бажаючи цього — і співпереживати при цьому. Це розуміння дозволяє нам бути відповідальними за свої вчинки, але на іншому рівні, за межами нарцисичного капкана, який вимагає від нас завжди бути великими, здатними дбати й робити добро. Це дозволяє нам брати на себе людську, смиренну і реалістичну відповідальність, яка не відривається від інших і не вимагає розщеплення між добром і злом, ідеальним Я і нікчемним Я.
Зцілення через співчуття до себе і прийняття своїх обмежень. Ми є тими, ким ми є, ми недосконалі й часто зазнаємо невдачі в присутності іншого. Коли ми припиняємо намагатися бути хорошими, ми залишаємо спроби стати богом.
Я не ідеальний, але я достатньо хороший
Бути достатньо хорошим — означає довіряти іншому.
«Я не такий син, яким ти хотіла, щоб я був. І я довіряю тому факту, що ти, мамо, можеш пережити це розчарування».
«Я хочу піти гуляти, але я не хочу тебе втрачати».
Нарцису потрібно відмовитися від ідеї «я повинен врятувати тебе», «я пожертвую собою, щоб ти почувалася добре і не засмучувалася, а пишалася мною». Якщо я повинен змінювати самого себе, тому що я боюся, що ти будеш страждати або кинеш мене, — це нарцисичний патерн.
У феноменологічному сенсі ми не повинні змінюватися заради іншого.
Ти довіряєш тому факту, що інший зможе пережити біль, коли говориш йому «ні». Ти приймаєш, що твій спосіб жити може приносити страждання іншим не тому, що ти цього хочеш, а тому що світ так влаштований. Ти відчуваєш, що тебе люблять і приймають не тому, що ти робиш щось для цього, а просто тому, що є світлом в очах іншого. Це і є шлях до зцілення.
Того вечора я обрав дівчину. Пам'ятаю, йшов до однокласника і злився на маму, тривожився, але продовжував іти. Тоді я не поцілував її, вона весь вечір танцювала з іншим. Це був жахливий вечір, але зараз я радий, що обрав іти за своїм бажанням. Хоча в моєму житті було багато інших ситуацій, коли я жертвував собою, — інакше б я не написав цю статтю.
На завершення:
- Більшість із нас тією чи іншою мірою мають нарцисичні патерни, зараз це вже майже норма.
- У нарцисизмі я обираю іншого, а не себе, — в надії, що інший зміниться і помітить, що я приношу себе в жертву. Але інший ніколи цього не помітить і не зміниться заради мене.
- Завдати страждання іншому передбачає ризик втратити іншого.
- У нарцисизмі дуже багато відчуття самотності, це завжди про відокремленість.
- Ми конкуруємо, тому що не знаємо, хто ми.
- Ми можемо завдавати болю іншому ненавмисно. Якщо ми приймаємо це, ми можемо вилікуватися від нарцисизму. Тоді ми відмовляємося від спроби стати богом.
