У сучасних соцмережах порівняння міленіалів та зумерів може відбувається як на рівні мемів, так і на рівні глибоких дискусій про різницю світоглядів. Якщо одні виростали в турбулентних дев'яностих і вчилися будувати ідентичність навколо кар'єрного успіху, інші формувалися в повністю цифровому світі. Ми запитали у психотерапевтів Тритфілд, чи має сенс поділ на покоління і як різний культурний та технологічний бекграунд клієнтів впливає на їхнє ставлення до роботи, стосунків, самотності й фігури терапевта.
Відповідає психотерапевтка Олена Бєлова
Чи має сенс популярне зараз розділення на покоління (міленіали, зумери) з точки зору психології? Чи дійсно відчувається різниця в погляді на світ, поведінці, специфічних проблемах? Звідки береться так багато мемів і жартів про особливості міленіалів і зумерів — і які з них можна вважати правдивими?
Хочеться почати з жарту, що і міленіали, і зумери — це все ж таки люди, а всім людям незалежно від року народження властиве одне і те саме — прагнення до пошуку себе. Різниця полягає тільки в умовах, середовищі, соціокультурному фоні, які впливали на особистісний розвиток.
Уточню, до міленіалів (покоління Y) загальноприйнято відносити людей, що були народжені в період з 1981 по 1996 роки. Є мем, що міленіали — це ті люди, які беззаперечно слухалися батьків, а зараз беззаперечно слухаються своїх дітей. Так зване «буферне покоління», яке виховувалося здебільшого авторитарними батьками, в умовах відсутності права на власну думку, ігнорування емоційних потреб, жорсткого дефіциту, як матеріального, так і психологічного, а в дорослому віці намагається змінити сімейний сценарій щодо власних дітей — вони ніби затиснуті між двома полярними варіантами виховання і взаємодії, тому міленіалів ще називають «поколінням-сендвічем». Перше покоління, яке звернуло увагу на цінність і важливість ментального здоровʼя, перейшло від твердження «до психологів ходять тільки психи» до «займатися своїм психічномм здоровʼям нормально». Міленіали з власного досвіду знають все про виживання в складних умовах. Тому вони мають високу продуктивність, можуть працювати до виснаження, гіпервідповідальні за всіх і вся, прагнуть до ідеального результату. Їх пошук себе відбувається через професійні і соціальні досягненням, міленіали частіше орієнтовані на зовнішню оцінку і визнання. Зворотною стороною є токсичний перфекціонізм, який або не дає рухатися, або стає рушієм безкінечного покращення і прагнення неможливого, нечутливість до власної втоми. Стрес частіше за все виражається у професійному і емоційному вигорянні (і не завжди подібний стан сприймається як серйозний і такий, що потребує уваги, тому що не можна ж розслаблятися, треба забагато всього тримати під контролем, а будь-який відпочинок викликає тривогу через втрачені можливості та почуття провини). Психологічна допомога в першу чергу сприймається ними як спосіб підвищення функціональності, а далі допомагає у відновленні і пошуку власного сенсу, незалежно від думки всіх тих, кого «треба слухатися».
Зумери (покоління Z) — народжені з 1997 по 2012 роки. Ці люди росли в інших умовах — у них вже не було апельсинів тільки на новий рік, як це було у міленіалів, тепер цей фрукт абсолютно повсякденний і доступний цілорічно. Це перше покоління, яке з дитинства знає, що таке інтернет, смартфони, онлайн-спілкування. Світ зумерів більш широкий і доступний. В їх батьківських сімʼях в більшості вже розуміють те, що заставляти дитину їсти, коли не хочеться, ставити в куток, бити за непокору чи помилки — це насилля і так не можна. Вони ростуть з більшою вірою і опорою на себе. Тому поколінню зумерів легше відстоювати особисті кордони, орієнтуючись на власні цінності і комфорт. Для них професія вже не визначає особистість, головна ціль — гнучкість життя (як приклад, зʼявляється ідея того, що не обовʼязково мати власну нерухомість, можна жити в орендованому і переміщатися світом, не будучи привʼязаними до місця; не обовʼязково мати сталу професію, її теж можна змінити, як тільки зʼявиться потреба, не обовʼязково одружуватися і заводити дітей — в усьому зʼявляється право на власний шлях попри соціальні очікування). І разом з тим, є і зворотна сторона, яка часто стає причиною стресу. Нетолерантність до напруги іноді стає місцем уникнення, тобто як тільки зʼявляється найменший тиск, зʼявляється і привід покинути те, що цей тиск створює (наприклад, навіть адекватні вимоги до виконання роботи, здорові конфлікти в стосунках тощо). Крім того, стрес зумерів повʼязаний з цифровим світом, перенавантаженням від інформації, високими вимогами до себе і соціальною ізоляцією. Але саме для зумерів психотерапія перейшла з формату майже медичної ексклюзивної допомоги в більш буденний і необхідний формат піклування про себе. Також люди цього покоління більш відкриті до технологій і експериментів, і відповідно, саме вони запроваджують користування чат-ботами підтримки, застосунками штучного інтелекту, медитацій, відслідковування настрою тощо. Психоаналітичні кушетки — це вже щось ну дуже старомодне для світу зумерів, допомога теж має бути швидкою і доступною, як і світ навколо.
Треба відмітити, що все це, звісно, є узагальненням, яке нам дає уявлення про умови розвитку поколінь, той фон, який впливає, допомагає або навпаки урізає можливості для якісного життя. І при цьому, кожен індивідуальний випадок на те і є індивідуальним, що має додаткові неповторні характеристики, які створюють візерунок особистості.
Вас може зацікавити: Між опором та змінами: що важливо знати про завершення терапії
Відповідає психотерапевтка Софія Андросович-Хоменко
Для багатьох міленіалів ідентичність будувалася навколо професійної реалізації, тоді як зумери виявляють більше гнучкості, краще вміють піклуватися про себе, але водночас часто страждають від самотності у світі, що був для них цифровим майже з дитинства. Як представники цих поколінь відрізняються в контексті стосунків, партнерства, роботи, ставлення до себе і майбутнього?
Мушу зізнатись, що при першому прочитанні теми відчула деяке роздратування. Пішла ще раз гуглити, які типові описи даються для того, щоб розмежувати зумерів і міленіалів.
Міленіали (з 1981 по 1996) народились у доінтернетну епоху, схильні до трудоголізму й роботи на великі компанії, ностальгують за 90-ми («Друзями» та «Офісом»), замість купівлі квартир інвестують у враження, зробили психотерапію мейнстримом, вірять у ворк-лайф беленс, хоча постійно його порушують.
Зумери (з 1997 по 2012) не можуть жити без смартфонів, спілкуються кружечками в телеграмі, цінують свободу, гнучкість, фріланс без токсичної атмосфери, метаіронічні, захищають екологію, інклюзивність і власні кордони, дивляться на світ більш реалістично через постійні кризи.
Подумала, куди б себе віднести, бо завжди бачила себе міленіалкою, хоча за роком народження (1999) я — зумерка. Я пам’ятаю, як це — сидіти «ВКонтакті» за величезним комп’ютером, обожнюю «Друзів» і «Клан Сопрано», пішла в терапію в 19 років, точно інвестую у враження і водночас не можу жити без смартфона, чутлива до питань кордонів і з 18 років працюю як фрілансерка. Згадала про сестру (2006 року народження) та її оточення й усвідомила: незважаючи на те, що всі вони очевидно зумери, мало хто з них перебуває в постійній терапії. Багато хто працює в компаніях і має складнощі з відстоюванням кордонів та побудовою стосунків, у яких можна відкрито говорити про проблеми й звертатися до парних терапевтів за потреби. Що знову повернуло мене до думки, що теорія поколінь має невелике значення, коли ми говоримо не про культурний, а про особистісний контекст. Про це говорить і Тимофій Брік (соціолог і ректор KSE) в нещодавньому інтерв’ю для «Суспільного». Він каже, що в той час як люди одного покоління мають спільний культурний фон, що класно працює для маркетологів у бажанні стимулювати ностальгію, ми маємо тенденцію використовувати ці ярлички в особистих стосунках, а отже — дуже спрощуємо. Колега відмовляється працювати по вихідних, бо він лінивий егоїстичний зумер, а подруга важко переживає розставання, бо вона — вразлива міленіалка, яка ще не навчилась цінувати себе. Тимофій також ділиться ще однією ідеєю, яку я зустрічала в одному з французьких медіа, що розбирало цю тему: можливо, щоб зрозуміти інше покоління — треба «постарішати» й перейти до іншої вікової групи. Можливо, наші батьки, будучи молодими, зухвалими й позбавленими багатьох обов’язків, краще розуміли б нас теперішніх, а ми ще зрозуміємо їх, коли станемо старшими.
У будь-якому разі, хочеться повторити досить банальну як для терапевтки, але від того не менш теплу ідею: кожна людина набагато-набагато більша за будь-який ярлик, який їй намагаються приписати, — цим і цікава наша професія.
Вас може зацікавити: Катерина Рожкова. Книжки для самопідтримки, розуміння себе чи «відпочинку від реальності». Читацькі поради від психотерапевтки
Відповідає психотерапевтка Віта Стельмах
Зумери виросли в епоху дестигматизації ментального здоров'я і часто володіють професійною термінологією, тоді як міленіалам доводилося «пробиватися» крізь наслідки консервативного виховання і дорослішання в 90-х. Як цей різний бекграунд впливає на терапію? Чи не стає надмірна поінформованість покоління «зумерів» (наприклад, самодіагностика за тіктоками або занадто вільне використання слів «нарцис», «газлайтинг» тощо) проблемою, а не перевагою?
В своїй практиці я не зустрічала таку різницю між поколіннями. Можливо, колеги мають інший досвід. Дійсно, зумери, як покоління, більш масово володіють професійною термінологією в контексті ментального здоров’я, але міленіали не пасуть задніх. Вони також цікавляться темою ментального здоров’я і володіють термінологією, можливо, менш масово. Хоча не обов’язково мати глибокий інтерес до теми, можна просто мати доступ до соціальних мереж і в стрічці зустрічати ці терміни. В терапію частіше доходять якраз ті люди, які цікавляться і дещо розуміються в темі, тому мають відповідну лексику.
Дійсно, клієнти можуть назначати себе або своїх близьких «нарцисами» абощо. І це має певну складність, бо це звучить як щось визначене, як діагноз — і за цим вердиктом не видно людину, її почуття, складності та страждання. Тому я допомагаю людям деконструювати ці означення — розділити на складові, описати феноменологічно і максимально просто. У цьому процесі з’являється людина, а не клеймо «нарцис». В процесі терапії люди потихеньку навчаються відходити від діагностичності і починають формувати інтерес до того, як вони влаштовані.
Якщо говорити про різницю, то частіше (не завжди) міленіали можуть применшувати серйозність симптомів, наприклад не визначати, що у них депресія, при наявних симптомах. Тоді як зумери скоріше назначать депресією сум чи горювання, хоч вони не ускладнені і протікають в своєму нормальному прояві. Тому в роботі нам важливо описово досліджувати складності, а не працювати з діагнозами.
Вас може зацікавити: Коли на психотерапію немає сил: про «терапію на мінімалках», виснаження і пошуки ресурсів
Відповідає психотерапевтка Алла Ліповець
Мені здається, розподіл поколінь по роках, звісно, дуже умовний, бо важливіші обставини зростання, сімейна система, ніж конкретна дата. І все ж як психотерапевт я відчуваю певну різницю у динаміці терапії з більш молодим і більш старшим поколінням.
Всі клієнти приходять зі своїм болем, і більшість готові працювати. Але трохи різний спосіб наближатися, трохи різне звучання проблем, трохи різне «до» того, як звернутися по допомогу. Звісно, мої спостереження дуже суб’єктивні, бо це те, що я помічаю у своїй практиці, і це може бути пов’язано не лише з різницею у віці клієнтів, а й з тим, які саме клієнти приходять саме до мене.
Але ось що я помічаю.
Більш молоде покоління (зумери) часто шукає спеціаліста приблизно свого віку — ровесника, того, хто буде сприймати як рівного і, можливо, краще зрозуміє. Є відчуття, що ці люди шукають фігуру, яка не буде соромити, але й не «добру матір». Взагалі не вертикальну фігуру.
Мені здається, їм легше звернутися по допомогу, тому що сама психотерапія для них значно менш стигматизована. Але водночас вони більш прискіпливо обирають спеціаліста. Якщо старші покоління часто приходять за принципом «прийшов — значить будемо працювати», то зумери уважніше придивляються до контакту, стилю роботи, відчуття безпеки і швидше йдуть, якщо розуміють, що їм не підходить. Для них психолог — це не винятковий фахівець, до якого приходять лише у глибокій кризі, а скоріш один із ресурсів підтримки поряд з друзями, стосунками, цифровими сервісами.
Зазвичай зумери більше інформовані про свої проблеми й приходять до спеціаліста вже з достатньо точними запитами та назвами того, «що з ними». Наприклад: «у мене соціальна тривога», «панічні атаки», «емоційна залежність». Ніби спочатку вони намагаються розібратися, що з ними, в інтернеті, консультуються з ШІ, а вже потім, якщо проблему не вдається вирішити самостійно, йдуть до психолога. Вони добре знають психологічні терміни і часто мають готові пояснення, що з ними відбувається, але сама терапія часто починається в момент, коли ми поступово переходимо від назв до живого переживання досвіду.
Такий спосіб входити у терапевтичні стосунки для мене одночасно про автономію та незалежність, але й про складність підпускати близько та будувати довіру. З одного боку, вони не чекають, поки стане зовсім погано, і приходять тоді, коли проблема ще досить локальна та стосується якоїсь конкретної сфери життя. З іншого боку, вони вступають у терапевтичні стосунки ніби однією ногою і часто завершують терапію, коли стає трохи легше.
Не хочу робити якихось глобальних висновків стосовно готовності або не готовності до серйозної роботи, бо ці люди приходять із запитом на конкретні навички або вузьку тему, а не на глибоку роботу, тому, можливо, це питання актуальності тих чи інших питань в їхньому житті. Принаймні в моїй практиці побудова роботи «в довгу» — більше пів року чи року — серед молодших клієнтів скоріше виняток.
Міленіали, мені здається, трохи інші. Це покоління схильне терпіти стільки, скільки можливо. Глибинні переконання на кшталт «я маю бути сильним» або «я маю впоратися сам» зазвичай мають сильний вплив. Тому міленіали частіше приходять у терапію тоді, коли дійсно вже не вивозять, а це зазвичай відбувається досить пізно. Для них звернення до психолога часто повʼязане з кризами та глибокою особистісною роботою по дослідженню своїх життєвих сценаріїв, розуміння свого дитячого досвіду, пошуку ідентичності.
З моїх спостережень, вони частіше шукають фахівця старшого за себе, людину з більшим досвідом, на яку можна спертися. Якщо зумери ніби перевіряють терапевта на людяність і безпечність контакту, то міленіали частіше дивляться на компетентність, досвід та професійний авторитет. Звісно, і те, і інше важливо для всіх, але саме точка входу в терапію трохи різна.
Також мені здається, що міленіали довше залишаються в терапії навіть тоді, коли вона стає складною або неприємною. Частково тому, що вони взагалі звикли довше витримувати дискомфорт. Частково тому, що сам факт звернення по допомогу часто є для них дуже серйозним кроком.
І водночас мені здається, що за всіма цими відмінностями стоїть однакова потреба — бути побаченим, розмістити свої переживання, краще розуміти себе, зробити своє життя комфортнішим. Просто вони приходять на різних етапах свого життя і для багатьох зумерів терапія є одним із доступних ресурсів підтримки, до якого можна звернутися і від якого можна відійти. А для багатьох міленіалів терапія часто стає місцем, де вперше з’являється можливість сповільнитися і не справлятися самостійно. Можливо, саме тому вони так по-різному входять у ці стосунки, але зрештою шукають у них дуже схожі речі.
