Початок терапії часто супроводжується тривогою, проте її фінал може викликати не менше складних почуттів, ніж перша зустріч. Коли нам спадає на думку, що терапію час завершувати — це знак готовності рухатися самостійно чи спроба психіки уникнути болючих тем? Як відрізнити сталі зміни від «втечі» в опір, чи можна «образити» терапевта своїм бажанням піти та чому фінальна зустріч є важливою для закріплення результату? Разом із психотерапевтами Тритфілд досліджуємо етап завершення терапії як важливу частину шляху до автономності та зрілості.
Відповідає психотерапевтка Олеся Варварська
Як клієнту наважитись на завершення терапії, якщо піднімається багато суперечливих почуттів, — наприклад, страх не впоратися без підтримки або страх «образити терапевта», покинувши його чи її?
Для мене це питання не лише про завершення завершення терапії. Воно значно ширше — про те, як людина в принципі завершує стосунки у своєму житті. Адже спосіб, як клієнт прощається з терапевтом, часто відображає або підсвічує звичний для нього сценарій.
Як гештальт-терапевту, мені особливо цікаво, що саме оживає у внутрішньому світі клієнта в цей момент, які переживання виходять на поверхню, як вони проявляються в контакті між нами, тут і зараз, буквально за крок до завершення.
Схоже, це точка, де одночасно присутні протилежні імпульси: бажання рухатися далі й потреба зберегти зв’язок. Це місце сепарації та асиміляції.
І замість того, щоб допомогти клієнту «наважитись», може бути цінніше допомогти йому помітити, як саме він не наважується, дати місце цій амбівалентності, дослідити і витримати разом ці суперечливі почуття, допомогти людині сформувати досвід завершення не як розриву звʼязку, а як кроку до більшої зрілості, самостійності та внутрішньої опори.
Мені було б важливо дослідити прямо в сесії, як клієнт переживає саму ідею завершення. Що він уявляє про терапевта в цей момент? Звідки береться фантазія про «образу» чи «покинутість»? Чи знайомий йому такий досвід з інших стосунків?
Адже завершення терапії — це не про втрату зв’язку. Йдеться про те, що людина достатньо зміцніла, щоб відокремитися й забрати з собою все цінне, що було створено в процесі, перенести це у своє життя і продовжити рух вже з опорою на себе.
Водночас у цей момент можуть активізуватися давні переживання, особливо ті, що пов’язані з травмами прив’язаності або складним досвідом розставань у минулому.
Наприклад, страх «не впоратися без підтримки» часто говорить про те, що відчуття власної опори ще не до кінця присвоєне. Тут може бути корисно разом із клієнтом подивитися, де і як він уже справляється, на що спирається поза терапією, що з отриманого досвіду він може забрати із собою? Це свого роду інвентаризація ресурсів — уважний перегляд того, що вже є, та поступове зміщення фокусу з зовнішньої підтримки на внутрішню.
Можна також звернути увагу, чи став голос терапевта внутрішнім голосом клієнта. Якщо людина вже здатна підтримувати себе так, як раніше це робив терапевт, це означає, що підтримка нікуди не зникає, вона просто змінює форму.
Якщо клієнт відчуває потребу в автономії, але не готовий до різкого завершення, можна завершувати поступово. Наприклад, змінити частоту зустрічей, спочатку зустрічатися раз на два тижні, потім раз на місяць. Такий формат дозволяє м’яко прожити процес віддалення й переконатися на власному досвіді, що опори вже достатньо.
Що стосується страху «образити або покинути терапевта», це схоже на класичний прояв захисних механізмів, таких як проєкція або перенос. Клієнт може приписувати терапевту власні почуття та реакції, або переживати свій минулий досвід, де його відокремлення сприймалося кимось з його життя як таке, де він «покинув і образив».
Важливо розібратися, чи це не проєкція на терапевта власних почуттів клієнта, — і якщо так, допомогти клієнту відокремити проєкцію від реальності й побачити терапевта стійкою фігурою, робота якої — бути поруч, поки це потрібно, і відпустити, коли час настав. Завершення терапії не ображає терапевта, а є результатом спільної успішної роботи. Так, воно може викликати в терапевта сум про завершення стосунків, але не образу чи відчуття покинутості.
Якщо ж ця реакція має коріння в минулому досвіді клієнта, варто дослідити, із ким саме з попередніх стосунків це перегукується, кого «не можна було залишати». І поступово побачити різницю: терапевт — це інша фігура, з іншими реакціями й почуттями.
Тут може відкриватися простір для досвіду, що відрізняється від минулого або звичного, — про те, що завершення можливе без руйнування і без провини.
І насамкінець, щоб клієнту завершити ці стосунки і цей гештальт, важливо асимілювати досвід і проговорити, що було цінним в терапії, а що ні, з чим клієнт прийшов в терапію, і з чим йде, чи залишилось щось незавершеним або недоговореним у цих стосунках. На це може знадобитися не одна сесія, і це нормально. Такий підсумок допомагає асимілювати досвід і зробити це завершення частиною внутрішніх змін. Коли цей процес прожитий уважно і дбайливо, рішення про завершення стає менш тривожним і більш усвідомленим.
Дуже важливо, щоб завершення терапії відбувалося бережно і екологічно, адже спосіб, у який людина зможе завершити цей контакт із терапевтом, стане її новим досвідом і моделлю того, як вона ще могла б завершувати інші стосунки або етапи свого життя, більш м’яко та з опорою на себе.
Вас може зацікавити: Що означає знайти свого терапевта?
Відповідає психотерапевтка Юлія Шеремета
Як визначити момент, коли терапію можна (або навіть варто) завершувати? Чи існують об'єктивні маркери «готовності» клієнта?
У багатьох художніх творах назва книги натякає нам на зміст та розв’язку твору. У певному сенсі тут можна провести аналогію з аналітичною роботою. Часто запит, з яким людина звертається, вже містить у собі потенційну форму розвитку роботи, її тривалість та завершення аналітичного процесу. Початкова тема роботи може визначати характер аналітичного процесу, його глибину, тривалість і напрямок змін.
Якщо говорити про завершення в юнгіанському аналізі, варто звернути увагу на розуміння аналітичного процесу в аналітичній психології. Аналітична робота як правило має тривалий характер, оскільки глибинні психічні зміни потребують часу, терпіння та здатності витримувати внутрішню напругу. Тому сама тема завершення аналізу не займає центрального місця в юнгіанській теорії, але водночас вона може відображати глибинні внутрішні зміни. Варто думати про завершення аналізу не як про формальну «точку закінчення терапії», а радше про певну стадію в процесі індивідуації, яка є метою аналітичної роботи. Тобто закінчення роботи з аналітиком не є тотожним завершенню внутрішнього психологічного процесу.
Аналіз не має чітко фіксованого кінця роботи, тому процес індивідуації триває протягом усього життя людини. Юнг писав про те, що мета аналізу не стільки в усуненні симптомів, скільки у побудові відносин між свідомим і несвідомим. І одна з ознак завершення аналітичної роботи між аналітиком та клієнтом — це налагоджений зв'язок між свідомим та несвідомим, який функціонуватиме і після завершення аналітичної роботи. На початку роботи аналітик виконує функцію посередника між свідомістю клієнта та його несвідомими змістами. Аналітик допомагає розпізнавати символи, осмислювати сновидіння і витримувати напругу переживань. Поступово ця функція інтерналізується і клієнт стає здатним самостійно встановлювати контакт із власним внутрішнім світом. З'являється здатність розуміти символічну мову сновидінь, розмірковувати про внутрішні процеси та витримувати напругу переживань.
Також важливо подивитися на інші аспекти аналітичної роботи у контексті завершення. Як згадувалося, метою аналізу перестає бути позбавлення симптомів чи конфліктів. Навпаки — психічне здоров'я багато в чому пов'язане зі здатністю людини утримувати та усвідомлювати протилежності всередині своєї психіки. Істотну роль у процесі завершення аналізу грає робота з переносом. З розвитком аналітичних відносин проєкції поступово усвідомлюються і трансформуються, а емоційна залежність від аналітика зменшується. Трансформація перенесення супроводжується зміцненням его, яке стає більш стійким і здатним витримувати внутрішню напругу. У процесі встановлення зв'язку між свідомим та несвідомим проявляється здатність до внутрішнього діалогу. Его стає більш стійким, тому можна говорити про можливість завершення аналітичної роботи. Це не означає припинення психологічного розвитку, а швидше свідчить про появу більшої внутрішньої автономії. Підсумовуючи, можна сказати, що процес індивідуації продовжується, але робота з аналітиком може завершитися. Завершення аналізу можна розглядати як початок самостійного шляху.
Вас може зацікавити: Коли на психотерапію немає сил: про «терапію на мінімалках», виснаження і пошуки ресурсів
Відповідає психотерапевтка Ніколетта Єрусланова
Як у вашому підході виглядає завершальний етап терапії: це одна фінальна зустріч, кілька — чи поступове зменшення частоти сесій? Чи варто залишати можливість нерегулярних зустрічей у майбутньому для ситуативної підтримки?
Багато клієнтів не завершують терапію, а зникають з неї: спочатку переносять зустрічі, потім пропускають, а потім просто не повертаються. І часто це відбувається не тому, що «все завершилося», а тому, що стає надто складно завершити в контакті. У гештальт-підході терапія — це контакт між двома людьми, а не тільки робота з симптомами. Цей контакт є живим, змінним, інколи непростим. Відтак завершення терапії — це не технічний фінал, а важлива частина цього контакту. І саме в завершенні часто проявляється те, як людина загалом обриває або завершує стосунки у своєму житті.
Екологічне завершення — це процес, у якому клієнт має можливість зупинитися і озирнутися:
- помітити, що терапія підходить до завершення;
- прожити почуття, пов’язані з цим (сум, вдячність, тривогу, злість);
- побачити пройдений шлях і привласнити зміни;
- асимілювати отриманий досвід, тобто інтегрувати його так, щоб він став частиною внутрішнього життя, а не просто «тим, що було в терапії».
Завершення не відбувається в один момент, а «дозріває». Іноді це відчуття «я справляюся сам(а)». Іноді — навпаки, посилення тривоги та бажання втримати терапію. Іноді — роздратування або знецінення процесу. І все це є частиною роботи.
Окреме місце тут займає сором. Багатьом клієнтам соромно завершувати терапію. Соромно сказати: «мені достатньо», «я хочу зупинитися», «мені більше не відгукується». За цим стоять думки: «я зраджую терапевта», «я недостатньо попрацював», «я повинен продовжувати», «якщо я піду — зі мною щось не так». Сором робить завершення майже неможливим, і через цей сором може з’являтися уникання: перенесення, пропуски або поступове зникнення. Бо надто вразливо сказати про це прямо.
Є й ще один важливий момент. Бажання завершити терапію не завжди означає, що вона справді завершена. Іноді це частина опору. Коли людина наближається до чогось значущого — болю, злісті, вразливості, нових виборів — може з’являтися імпульс: «досить», «мені це не потрібно», «я вже все зрозумів». Це природний спосіб психіки захиститися. І тут важливо не поспішати, а поставити запитання: це про завершення — чи про уникання? У гештальт-підході ми не утримуємо клієнта будь-якою ціною. Але пропонуємо дослідити цей момент у контакті. Тому що за бажанням піти можуть стояти страх, злість, вразливість — або той самий сором. І якщо це стає видимим і проговореним, у людини з’являється вибір не зникнути, а завершити.
Під екологічним завершенням ми маємо на увазі не «гарно попрощатися», а завершений гештальт. Досвід, у якому людина може сказати: «мені було складно про це говорити», «мені соромно завершувати», «я хотів просто зникнути» — і залишитися в контакті. І саме в цей момент відбувається щось дуже важливе. З’являється новий досвід: бути у стосунках, брати з них цінне, асимілювати пережитий досвід і завершувати їх, не руйнуючись і не зникаючи. І цей досвід виходить далеко за межі терапії. Він починає жити в реальних стосунках. І, можливо, саме тому завершення — це не кінець терапії. А момент, коли вона по-справжньому починає працювати в житті.
Вас може зацікавити: «Важливо, що відчуває клієнт». Анастасія Погодіна про ефективність терапії
Відповідає психотерапевтка Олена Бєлова
Буває так, що клієнт хоче завершити терапію саме тоді, коли робота торкається складних тем. Як клієнту відрізнити здорове бажання завершити від опору чи «втечі»? Чому різке зникнення з терапії може бути шкідливим для самого клієнта (якщо це так)?
Ключовим моментом в цьому питанні є те, як клієнт справляється зі своїм бажанням завершити терапію. Тут справді дуже тонка межа, яка стає майже прозорою між реальним результатом і опором, тобто захисним механізмом від переживання, як складно витримувати. Причиною бажання завершити можуть бути як абсолютно зрозуміле вирішення конкретного запиту, з яким звернувся клієнт, усвідомлення того, що даний підхід чи стиль терапевта, не підходить клієнту, обʼєктивна неможливість витрачати сили на терапію через проживання важливого періоду життя (наприклад, вихід у декрет, переїзд, серйозна хвороба тощо), — так і опір, повʼязаний із тим, що клієнт не відчуває себе почутим, прийнятим або має питання до себе, повʼязані з сильними переживаннями (частіше за все — болем, страхом, соромом, злістю), які неможливо розділити з терапевтом чи терапевтичною групою. Тут виникає уникнення як захисний механізм і прагнення перервати неприємний процес.Чому ж важливо завершувати, особливо для людей, в яких в житті є досвід повторюваного гостінгу (непередбачуваного зникнення зі стосунків, — будь-яких, не обовʼязково романтичних)? Справа в тому, що людський мозок набагато краще запамʼятовує незавершені процеси, ніж фіналізовані (детальніше це описує закон Зейгарник). І всі ситуації, з яких людина «вилетіла», не поставивши крапку, висітимуть в фоні, тягнучи сили і психічну енергію. Яскравою метафорою цього процесу можуть бути епізоди з кіно про привидів, які ніяк не можуть покинути цей світ, поки не дороблять свою важливу справу на землі, вони блукають, лякають інших, шукають допомоги, а в якийсь момент стають вередливими і злими. Їх самих ніхто не бачить, але зустрічається з наслідками їхніх дій. Так само і в психіці, «привиди» незавершених справ блукають і тягнуть сили та енергію на пошук варіанту завершити розпочате колись, а не знаходячи цих можливостей, — стають токсичними для людини.
Супротив до терапії або скоріше до переживань, з якими зіштовхуються клієнти, може проявлятися такими ознаками:
- якщо у людини є досвід раптового зникнення зі стосунків, особливо без пояснення і таке саме бажання виникає в процесі терапії;
- якщо бажання перервати терапію виникає раптово;
- якщо все частіше зникає цікавість до процесу, виникають знецінюючі думки на кшталт «нащо це все?», «терапія не працює», «про що взагалі говорити», «чому ця болтологія коштує так дорого, я так само можу поговорити з подругою/мамою/партнеркою, але безкоштовно»
- або виникає небажання йти на сесію, трапляються забування про домовленості, запізнення, виникає недостатність грошей для оплати;
- також ознакою супротиву може бути полярне відчуття, що все настільки добре, що далі вже немає куди.
Будь-який з цих моментів вартий того, щоб бути обговореним із терапевтом. І так, це місце ризику і одночасно можливості важливої зміни. Усвідомлене звернення до процесу повертає відчуття контролю і безпеки власного життя — відчуття суб'єктності, коли людина стає автором власних дій і рішень, життя більше не «трапляється», а стає більш регульованим процесом.
Завершення вивільнює енергію, більше не треба думати, як це воно так склалося, як би можна було зробити краще, процес вже завершено. Вихід зі стосунків завжди супроводжується горюванням про те, що щось вже неможливо, щось вже сталося і щось не станеться ніколи; це місце для рефлексії, присвоєння досвіду, структуризації хаотичних елементів в конкретний результат. Тому, якщо у вас виникає бажання завершити терапію, попіклуйтеся про себе і візьміть фінальну сесію, а далі побачите: можливо, за цим етапом ховається ваша найбільша трансформація.
