Як і будь-яке мистецтво, кіно викликає у нас багато емоцій. І ці емоції можуть бути приємними чи не дуже, — або навіть терапевтичними чи травматичними. Чому ми дивимось горори, чи варто дивитися кіно про війну під час війни, а також чому ми любимо передивлятися фільми, які знаємо напам'ять?
Відповідає психотерапевтка Катерина Рожкова
Як кінематограф впливає на нашу психіку? Що робить кіно «терапевтичним»?
Ми живемо в часи, коли важко уявити своє життя без кіноіндустрії. Кіно змушує нас замислюватись над важливими темами, привертає увагу до хвилюючих питань, викликає або актуалізує певні переживання та впливає на наш світогляд.
Через ототожнення з героями ми можемо проживати частини власної історії: нерозділене кохання, втрати близьких, проблеми у самореалізації, зрозуміти власний травматичний досвід, відчути приналежність до певних груп людей тощо. Кіно відіграє і велику соціальну та культурну роль, оскільки обговорення фільмів і спільна рефлексія сприяють спілкуванню, тренують наше мислення, допомагають ширше поглянути на картинки з кіноекранів. Перегляд кінофільмів є одним із сучасних способів відпочинку та отримання задоволення.
Але чи часто ми замислюємось над тим, як ми дивимось кіно і що з нами відбувається під час перегляду? Як той чи інший фільм стає для нас «терапевтичним» чи навпаки викликає незадоволення та осуд?
Давайте спробуємо підняти завісу та дати відповіді.
На рубежі століть «кінострічки» користувались неабиякою популярністю, як у Європі, так і в Америці. Для французів, у традиціях братів Люм’єр, кіно було певним переживанням соціального досвіду. Відвідини кінозалів були певним ритуалом, частиною якого був обмін думками та враженнями. Перегляди фільмів сприяли спілкуванню та збагачували внутрішній емоційний світ людей.
Натомість кінетоскоп Едісона у США, який запускався за допомогою монет, не мав такого соціального значення, а більше викликав цікавість робочого класу до спостереження останнього «кадру».
У ті часи німецький психолог Гуго Мюнстерберг працював у Гарвардському університеті та почав писати статті для популярних журналів (Cosmopolitan та Atlantic Monthly). У 1914 р. він уперше відвідав кінопалац для перегляду фільму «Дочка Нептуна» режисера Герберта Бренона та був зачарований, — як самою картиною, так і власним досвідом її перегляду.
Відтак, у 1915 р. Мюнстерберг написав статтю про психологію «фотоспектаклю» та став першим психологом, який почав займатись вивченням цієї теми. Мюнстерберг інтелектуально виклав власні роздуми щодо привабливості кіно та його впливу на аудиторію, описав враження після відвідин кінопалацу, акцентував увагу на освітніх можливостях фільмів. Він був вражений рухомими картинками і намагався передати весь свій захват від спостереження, описуючи кіно не лише як мистецтво, а й досвід емоційних переживань.
Не зважаючи на те, що прізвище Мюнстерберга не часто згадують поза історією психології, важко не відмітити його вклад у теорію кіно. Він є автором першого академічного тексту — «Фотоспектакль: психологічне дослідження» (1916), а також двох есе: «Чому ми ходимо у кіно» (1915) та «Небезпека для дитинства у кіно» (1917).
І якщо перші психологічні дослідження у сфері кіно були присвячені вивченню уваги, пам’яті та емоцій, впливу певних тем і жанрів (наукова фантастика, жахи, трилери тощо), то на сьогодні психологія кіно все більше пов’язується з нейронаукою, яка допомагає вивчати та спостерігати глибинні процеси, які відбуваються у мозку.
Саме з цього питання у 2014 р. почався захід Американської кіноакадемії під назвою «Фільми у вашому мозку: наука про кінематографічне сприйняття», який об'єднав кінематографістів та вчених-когнітивістів для того, щоб дослідити, як глядачі обробляють візуальні зображення та події в історії, які показує кіноекран.
Урі Хассон, ад’юнкт-професор психології та неврології Принстонського університету, розповів, як людську реакцію мозку на фільми можна виміряти у динаміці з допомогою апарату МРТ. Наголосивши на тому, що нейронам мозку необхідна енергія для збудження, а різні його області обробляють різну інформацію, Хассон продемонстрував карту нейронних реакцій на частини з фільмів. Було відзначено, що кінострічка «Собачий полудень» (1975) активує діяльність від 63 до 73% мозку, а також продукує зовнішні прояви, такі, як сміх.
Кіноредактор та звукорежисер Волтер Марч наголосив, що при створенні фільмів він приділяє багато уваги психології та зауваженням, які стосуються фізичних проявів психічних розладів. Його розповідь надихнула учасників до проведення живого експерименту під час заходу та фіксації реакцій аудиторії з допомогою інфрачервоної камери. Суть дослідження полягала в наступному: інфрачервоні кадри відтворювались разом з частиною фільму, і глядачі могли спостерігати за власними реакціями та їх співпадінням з тими, які вони бачать у героїв на екрані.
Власне подібні «трюки» часто використовують при створенні кіно для того, щоб заохотити мозок працювати «разом із фільмом». Їх удосконалювали протягом десятиліть, вивчаючи зв’язки перцептивної та когнітивної обробки з монтажем фільмів. Тобто люди, які створюють фільми, постійно беруть до уваги механізми обробки візуальної інформації нашим мозком та їхній зв’язок з емоційними реакціями глядачів.
Таким чином кіно виходить за межі формування лише відгуку аудиторії, а представляє нові можливості для вивчення мозку та психології.
Отже, обираючи кіно для перегляду, кожен глядач виходить із власних потреб та бажаних емоцій, які може отримати в результаті. Простіше кажучи, посміятись, поплакати, насолодитись грою акторів, відпочити. Кіно впливає на нас, а ми на кіно. Адже працівники індустрії стежать за нами, вивчають наші реакції. А ми так само власним відгуком відповідаємо їм на питання про актуальність тих чи інших сюжетів для сучасного глядача. Це уже певна система стосунків, які ми взаємно формуємо. І як у звичайному житті — одні надихають та підтримують, інші — лише розчаровують та викликають тривогу, яка заважає спати уночі. Спостерігайте за своїми реакціями та емоціями під час переглядів, вони можуть дати вам відповідь на питання, які кіностосунки (і не лише) обрати для себе, а які є для вас шкідливими.
Вас може зацікавити: Штучний інтелект і психотерапія: користь, шкода і ризики
Відповідає психотерапевтка Анна Музалевська
Українські митці, зокрема кінематографісти, багато документують війну. Як нам як глядачам дивитися кіно про війну – під час війни? Які психологічні процеси перегляд фільмів про війну може запускати? Чи це допомагає психіці впоратися чи навпаки шкодить?
Мистецтво — це дуже приватна річ. Кожен має із ним свої індивідуальні стосунки, свій відгук та ставлення. Очевидно лиш те, що відгук на зображення сучасної війни закордонного глядача буде сильно відрізнятись від нашого — тих, хто живе всередині кінокартини. Звідси може виникнути логічне припущення: для чого ж тоді зайвий раз травмуватись об картини війни, якщо ми і так знаходимося в епіцентрі трагедії? Та не все так просто. Мистецтво може бути способом перетворити буквальність у метафору, це неймовірна здатність нашої психіки перетворювати сирий, — і від того травматичний — матеріал на оброблені смисли, які можна перетравити. Так, до речі, згрубша, працює і психотерапія.
Я люблю дивитись фільми про війну саме в кінотеатрі, а не наодинці. Для мене це як розповідати страшні історії біля ватри в дитячому таборі. Коли ти не сам на сам із тим, що тобі болить, то впоратися набагато легше. Говорячи далі про спільність переживань, це також можливість трохи ближче підступитися до переживань тих, хто відчув війну на власній шкірі: наші захисники та захисниці, люди з тимчасово окупованих територій, потерпілі від російської агресії. Звісно, це не зможе дати відчуття цілковитого розуміння, лише якщо ви маєте подібний досвід, проте це важливий крок на зустріч до чужого болю і готовність розділити ношу.
Та все ж я рекомендую зважати на власний емоційний стан і не займатися самонасиллям, коли внутрішнього ресурсу на фільми про війну недостатньо. Адже навіть такий опосередкований спосіб думати про війну, через кіно та загалом мистецтво, усе одно вимагає ментальних зусиль, яких часом обмаль. Тож, якщо відчуваєте сильний супротив, — подивіться добру комедію чи телешоу. Дбати про себе актуально в усі часи.
Вас може зацікавити: Вплив хронічного стресу на психічне та фізичне здоров'я
Відповідає психотерапевтка Альона Галіцина
Чому так багато людей із задоволенням дивиться фільми жахів? Які психологічні процеси відображає перегляд хорорів, які потреби може закривати?
Сама я не дивлюсь хорорів зовсім, не була схильна і раніше захоплюватись ними. Однак у підлітковому віці багато їх дивилась, і зараз, аналізуючи той досвід можу виділити одну з відповідей на «чому?». Це можливість бути разом з іншими, групуватися та переживати схожий досвід, Ну, у кого в дитячому таборі не було ночей зі страшилками про привидів і духів? Де треба було обов’язково довести свою сміливість, та казати, що це все «дитячий садок», яким нікого не злякаєш.
Тож тут ми можемо знайти потреби у належності до групи, а також у контролі над страхом.
Про проживання страху детальніше: у фільмі є передбачуваність того, що він завершиться, немає фізичної шкоди, бо я сиджу на дивані, умовно, є навіть можливість перервати, зупинити перегляд, коли хочеться. Є навіть така терапевтична техніка для складних спогадів, коли клієнт уявляє, що він переносить важкий спогад на екран уявного телевізора, а в руках у нього пульт, яким він може зупинити, перемотати чи виключити цей «фільм», така техніка допомагає повернути контроль людині, отримати новий досвід, де я не безсилий та безпорадний. Для нашої психіки ми так само отримуємо досвід того, що впоралися, пережили фрустрацію, а отже, це працює як тренінг толерантності до стресу. У підлітків також це протест проти батьківських заборон, частина сепарації, коли я заходжу за «дитячі» обмеження у 18+.
Ми живемо у дуже нестабільний, воєнний час, і ніхто не відміняв тиск швидкого руху сучасного світу. Фільм жаху через проєкцію, тобто перенесення внутрішніх феноменів (почуттів, бажань) на зовнішні об’єкти (персонажі, сцени) каталізує проживання непростих тем, дозволяє контактувати з агресією, люттю, які можуть бути не прийнятими в реальності, та інтегрувати це в собі.
У сюжетах хорорів частіше за все є тема смерті, тож перегляд може бути точкою входу для роздумів про кінечність буття, неминучість та крихкість сьогодення. А значить, пошуку цінності та смислу.
І трошки додам медичного фльору: під час перегляду жахів виділяються адреналін та кортизол, які збадьорюють тіло. Можемо відчувати після цього більше енергії та зосередженості. Після проходження випробувань виділиться дофамін, а це завжди приємно, ні кроку без нагороди. Фух, можна видихнути, бо прийшли ендорфіни, як після тренування в залі, і серце підкачалось.
Так розписала користь фільмів жахів, аж захотілось щось спробувати з новенького. Невже без мінусів? Особисто я вважаю, що не всім перегляд буде настільки вже безпечним. Є вірогідність перезбудити нервову систему, відчувати дратівливість, тривожність. Людям з чутливою психікою можуть снитися кошмари. Вони можуть навпаки потенціювати та підсилювати наявні фобії. І як багато цифрового контенту — викликати емоційну залежність, особливо у молодших поколінь.Тож тільки за власним бажанням та згодою, в обмеженій кількості, а деяким — під наглядом дорослих.
Вас може зацікавити: Як жити у період невизначеності?
Відповідає психотерапевт Олег Чхайло
Чому багатьом емоційно приємно передивлятися фільми чи серіали багато разів, навіть знайомі майже напам'ять? Чому під час війни люди часто розповідають про те, що не хочуть дивитися чи читати нове, але залюбки передивляються старі фільми?
Ми можемо знати сюжет напам’ять, передбачати кожну репліку, сміятися ще до того, як герой скаже жарт. І все одно натискаємо «play». Особливо зараз, у часи війни, коли сил на нове інколи не вистачає. Чому знайомі історії так гріють?
Простір без сюрпризів
Знайомий фільм — це територія, де нічого не загрожує. Ми знаємо, що буде далі, і від цього стає спокійніше. Це як повернутися у свій дім: двері скриплять так само, чашка стоїть на своєму місці, запах кави знайомий. У світі, де щодня є невизначеність, така стабільність — справжній подарунок.
Американська дослідниця Джессіка Бореллі пише, що перегляд знайомих історій схожий на «повернення» до теплих моментів минулого: ми проживаємо їх знову і відчуваємо ту ж підтримку, яку мали колись.
Відпочинок для мозку
Новий серіал вимагає уваги: треба стежити за сюжетом, запам’ятовувати персонажів, ловити емоції. А знайомий — дозволяє видихнути. Це як коли ви приходите додому після важкого дня й не треба напружуватися: усе знайоме і рідне. Мозок у цей момент справді «відпочиває», бо не мусить обробляти стільки нової інформації. А ще знайомі сцени приносять задоволення від передбачуваності. Ми чекаємо улюблений момент — і насолода від нього часто навіть більша, ніж від сюрпризу.
Ностальгія як теплий плед
Старі фільми — це не тільки історії на екрані. Це частини нашого життя: дитячі вечори з мультиками, сімейні свята, молодість із друзями. Увімкнути знайомий серіал — торкнутися минулого, яке здається простішим і безпечнішим. Іноді саме цього відчуття зараз так бракує.
Чому це особливо важливо під час війни?
Постійні новини й стрічки соцмереж можуть виснажувати. Кожне повідомлення тягне за собою тривогу й біль. У такому стані додатковий «новий контент» стає ще одним стресом. Знайомі фільми тут працюють як захист: вони не травмують, не вимагають зайвих сил, а дають відчуття контролю й надії. Адже ми заздалегідь знаємо: улюблений герой обов’язково впорається, а історія завершиться добре.
Втома від вибору
Щодня доводиться приймати десятки рішень: від дрібних до дуже серйозних. Іноді навіть вибір «що подивитися» стає зайвим тягарем. Знайомий серіал тут знімає проблему — ніяких додаткових сумнівів, жодних ризиків розчарування. Просто включаєш і розслабляєшся.
Не втеча, а опора
Може здатися, що повторні перегляди — це втеча від реальності. Але насправді це спосіб витримати її. Знайомі історії повертають відчуття порядку. Вони нагадують, що навіть у хаосі є простір, де все складається правильно.
Тож коли хтось жартує:
— Та ти ж це вже бачив! — Можна лише усміхнутися й відповісти:
— Саме тому й вмикаю знову.
